Вітаю! Нова глава "Полювання на Місяць" вже на сайті! 

 Ми приїхали до підзарядної станціїї – треба акумулятор вела підзарядити.

 Я купила перекусити, ми сиділи за вуличним столиком та відпочивали.

– Скажи, а де твої батьки? – спитала я, бо треба тепер думати-гадати що з малою робити.

– А мами вже нема…коли мене забирали, вона хотіла мене відбити, але не змогла, багато сестер теж все…Тільки бабця залишилася в Іншосвіті, але мені самій туди не потрапити, без спеціального «ключа», – с жалем відповіла Віола, посьорбуючи трав’яний чай.

– Йой…мені шкода…– відповіла я.

 Мені ще було цікаво, де тримали Віолу, але я змовчала, бо не хотіла ще далі травмувати дівчинку. Але виявилося що між «нечистю» та мисливицею не так багато відмінностей, принаймні в нашому випадку.  От того, мабуть, ми порозумілися.

 І ще ж, мабуть, інші мисливці вбили родичок Віоли, сподіваються серед них не було Сірого вовка та інших моїх знайомих – чогось це мене лякає.

 Воно звістно логічно, що мисливці полюють на нечисть, так було і, мабуть, буде, але повинна же бути якась межа жорстокості по відношеню до тих, на кого полюють. Щось мені тепер із-за цього стало сумно, бо це якась вічна битва виходить.

– А ти, мабуть, з якоїсь іменитої сім’ї мисливців? – перепитала Віола.

– Та я…щось таке, що примазалося до іменитої сім’ї, – пошуткувала я, бо мені соромно серйозно говорити, що я з сім’ї Сірого вовка, навіть враховуючи що він сам це придумав і дозволив.

 Просто, поки що я якесь посміховисько, а не мисливиця. От коли щось видатне зроблю...от тоді.

– Незакононароджена, виходить? Ти бастарт? – перепитала Віола, підняв допитливий погляд на мене.

 Я якраз робила ковток – то ж вдавилася та закашллялася, від таких версій. Бо щось мені стало дурно від того та повіяло якимось Середньовіччям. А ще моя хвора фантазія уявила, як моя маман в юності зустрічалася з вчителем, щоб потім з’явився «бастард». На що я це уявила? Фу!

 Мене аж сіпнуло від огиди.

– Ні, я скоріше просто дальня родичка, яка більшу часину життя жила серед людей, а не мисливців, – уточнила я.

 Бо щось здогадки Віоли навіть мене змусили зашарітися.

 Але тут я відчула як до потилиці щось пристало, почула звук запобіжника.

 І серце пропустило удар, а потім знов понеслося скакати між ребрами.

– А от і спіймалася та що винна мені тепер за ремонт байку, – гримнуло наді мною.

 І я вже знаю хто це сказав.

 Я нервового проковтнула ком, застряглий у горлі. До останнього боялась повертатися, прямо вся скаменіла від жаху.

– Ні! Не чіпай Алісу! – обурилась Віола, що першою оговталася від отетеріння та кинулася на мисливця.

– Що ти робиш? Я за тобою прийшов! А от ця.., – і він кивком голови показав на мене, –… мені була непотрібна, до поки не поламала мій байк, – відповів Сова, опустив на мавку здивований погляд.

 Тут я мотнула головою, оговталася, розвернлася назад і...вилила в лице чай мисливицю, схопила за руку Віолу та і побігла до велосипеда. Але нам відризали відступ, бо Сова опинився на нашому шляху.

– А ні руш! Ти мене, мисливице, вже дістала! От дарма тебе тоді демони не зжерли, якби знав, що від тебе буде стільки проблем в подальшому, то сам б згодував їм тебе, – гримнув мисливець, опинившись поряд мене, направивши зброю до мого лоба.

 В мене серце впало десь в шлунок, я вирячила злякано очі.

 Наче Сова це казав з кам’яним виразом на прекрасному обличчі, але його очі…о це жах! Такий вбивчий погляд може без куль вбивати.

           – Не смій чіпати Алісу! – закричала Віола, зробив па руками, та з під               землі з’явився корінь що намагався вирвати пістолет з рук мисливця, а              той, мабуть, випадково натиснув на гачок