Вже два роки минула, а пам'ятаю все не наче все почалося вчора..... 
Не стерпний біль.....


Страх був завжди, навіть коли начебто було тихо. Темрява яка наступала вночі, лякала мене ще більше, тому, що я не знала як буде куди і як бігти. Ми запалювали свічки щоб не було видно на вулицю, здавалося все тоді страшниим що вони скрізь.  Коли були обстріли та чути вибухи ми всі сиділи на кухні молилися бабуся плакала, я з нею мені було дуже страшно, але попри страх я хотіла підтримати її.
На ранок дядко з братом пішли пилити в кінець огороду дерева, щоб було чим топити. Я  вийшла їм допомагати,  мені здавалося що сили мене покидають, але я бачила сусідів які виїхали, вони залишили нам картоплі, та бензопилу, я дуже їм дякую.  Ще хотілося хліба чи батона байдуже що. Тільки б шматочок, але  його не було. На жаль борошна теж. 
Нам всім пощастило що в нас був завод мясний тому нам на вулицю привезли мяса, всі поділили, звістно всім мало. Це я до того, що жадібність людини навіть в такі часи не має меж.
Готували ми по черзі, та коли горить плита, то я, то дядько.  Намагалися якось відволиктися, але не виходило, в голові постійно крутилося, що робити.



24.02.2022 завжди в пам'яті