Привіт, мої любі читачі та гості мого блогу!

Ну дуже кортить мені показати вам візуали до Королівської іграшки.))

Кожна картинка клікабельна і перенесе вас до історії однієї проклятої відьми, якій тепер не дає спокою новий король))

 

– Що ти робиш?!!! – загорлала шоковано, коли цей… король, щоб його, різким рухом вхопив мене і, немов мішок з картоплею, перекинув через плече та як чкурнув з того місця, де земля почала тікати з-під ніг. 

– Рятую свою дурну відьму, – відповів і навіть ще не захекався. 

– Мене не треба рятувати, дурінь!! – слів не підбирала в цей  момент, а думала як краще його тріснути магією, щоб зупинився й на ноги мене поставив.

Вже примірялася до королівського заду, але він знову мене здивував:

– Треба, бо це щось там не магічне під землею.

– Нічого там не магічного таких розмірів не може бу…

Замовкла на пів слова, вичепивши оком у тій прірві, куди вже падали дерева, велетенську лапу з довжелезними кігтями, як у…

– Та це ж кріт! – вигукнула, не вірячи своїм очам. 

 

 

– Та скільки ж їх тут?! – трохи запанікувала. Не за себе, за ліс злякалася. Здавалося, полюючи на мене, ці кляті монстри зараз знищать увесь ліс. 

– Ми цього ніколи не дізнаємось, – прошепотів король. 

Раптом немов весь світ завмер, як природа завмирає перед бурею. Він заглянув мені в очі й повільно приклав палець до своїх вуст. Не розриваючи погляду, він опустився на одне коліно і різко вдарив обома долонями об землю. Без заклять… без нічого.

Захотілося закричати, але від шоку голос мій пропав. 

Блискавка. Справжнісінька… зовсім не просто магією створена пройшлася по поверхні землі. Минаючи мене і дерева, вона увійшла у землю й та так здригнулася, що я ледь втрималася на ногах. В ту ж мить усе стихло.

– Вони залишаться глибоко в землі… добривом для лісу, – у цій тиші мовив Даміан. 

Що ж він таке?

 

– Спочатку вам, Ваша Величносте, треба повністю розслабитись, – почала говорити тоном вчительки й розвернула його руки долонями до неба, поклавши на них свої. – Закрийте очі й намагайтеся ні про що зараз не думати. 

Повільно, ледь торкаючись, провела вказівними пальцями від зап'ясть короля до центру долонь. Трохи натиснула. 

– Важко ні про що не думати, коли ти так робиш, відьмо. Що це за древня магія зваблення? – хрипко мовив з закритими очима й  ледь всміхнувся. 

Нестерпний… але красивий, хай би йому. 

Мені очі не треба було закривати, тому я могла зблизька роздивлятись його розслаблене обличчя. Роздивлятись й думати чому? Чому він так нагадує мені Ліонара, адже вони зовсім не схожі зовнішньо? В Даміана риси обличчя різкіші… трохи немов дикі…

– То ми почнемо навчання чи ти ще не все на мені роздивилася? – хмикнув король. – За лівим вухом в мене ще є симпатична родимка. Показати? 

Дідько! Добре він хоч очі так і не відкривав повністю, але засоромив мене добряче. 

– Я теж налаштовуюся, – бовкнула просто те, що перше до голови прийшло. – Для всього треба час, Ваша Величносте. І все не просто так… А ви щільно закрийте очі й не підглядайте. 

– Мені очі не треба, щоб відчути погляд на собі, – мовив серйозно.

Звісно ж. Загадкова сила… як я могла забути. 

 

Дякую за вашу увагу! Сподіваюсь візуали й уривки вам сподобались))