Вітаю вас зі святом :3 Епізод з чорнетки.Частина 2

Любі мої читачі!

Сьогодні на честь свята я принесла до вас цілу главу з чернетки "Квітів у Вогні" про любов або як Ріна з Юндером зізнавались у коханні один одному у першій версії(і це було на дереві!).

Бажаю вам гарного вечора, сповненого тепла і радості ❤️ Я дуже вдячна вам за ваші відгуки й вподобайки ❤️

Ріна знову прокинулась від жаху. Здавалось, чиїсь холодні, слизькі руки нишпорять по її тілу, шукають як заволодіти ним, як розірвати його зсередини. Дівчина сіла і витерла з лоба піт. Як вона втомилась від тих жахів, тих ночей, цієї темряви. Свіча в ліхтарі згасла. Ріна запалила нову і встала з ліжка. Підійшла до вікна. Сад вночі був непривітний. Їй здалось, що вона побачила якийсь рух на дереві. Ні, не здалось. Дівчина поставила ліхтар подалі й відкрила вікно. Прохолодне нічне повітря залоскотало спітнілу шкіру. Дівчина здригнулась. На дереві хтось махав до неї рукою. Вона вгледілась, обличчя не було видно. Але по рухах вона б впізнала Юндера навіть у повній темряві. А ніч була ясна. Здавалось, він кликав її. Ріна взула туфлі, накинула на себе ковдру і тихо вийшла з кімнати. Ліхтар вона лишила в кімнаті, і тепер стояла посеред темного коридору. Холодні стіни тиснули. Дівчина вже думала повернутись назад до кімнати, але там було все те саме: темні й страшні камʼяні стіни, що бачили стільки смертей за століття свого існування, що стали нечутливі до живих створінь.

В саду було тихо, нікого. Ріна обернулась до цитаделі, та, наче велетень, мовчки споглядала за її маленьким незначущим життям. Дівчина підійшла до дерева в той момент, коли зі сторони зовнішнього двору зʼявився вартовий. Його не було видно, але факел, що він ніс в руці, мерехтів яскравою цяткою.

– Скоріше залізай, – прошепотів зверху Юндер, він спустився на кілька гілок вниз і протягнув руку Ріні. Вона залізла до нього. На дереві було тісно. Ріна відчувала, як його права нога торкається її лівої ноги, а ліва рука зап'ястям треться до її плеча. 

– Що ти тут робиш, на дереві? – спитала дівчина.

– Дивлюсь за вартовими, як часто вони роблять обхід. А ти навіщо прийшла?

– Хіба ти не кликав мене? – здивувалась дівчина. Вона глянула в сторону стіни, вартовий був ще далеко.

– Ні, я помахав тобі просто, бо побачив у вікні. Думав, що тобі сняться жахи, і хотів якось заспокоїти, що ти не сама. 

– Я прийняла бажане за дійсне, – Ріна посміхнулась, але невесело.

– Що?

– Мені й справді снились жахи. Я…

Юндер приклав їй палець до губ. Вартовий був вже недалеко. Хлопець вказав на нього очима, але дівчина не поглянула вниз. Вказівний палець Юндера пахнув корою дерева, гіркою. Що це за дерево, на якому вони сидять? Горіх? Вишня? Може це смола?

Ріна відсторонилась, повернула голову трохи вліво і доторкнулась поцілунком до подушечки його пальця. Юндер обернувся до неї, здивований, спантеличений, зляканий. Застиг і не наважувався навіть відняти руку. Під ними біля стіни проходив вартовий, насвистуючи одну і ту саму мелодію. Він дійшов до краю стіни, де вона з'єднувалась з цитаделлю, і пішов назад – робити нове коло. Ріна не знала, як довго він проходив, але їй здавалось, що вона дивилась в очі хлопцю вже годину. Юндер відвів погляд першим. Вартовий був вже далеко і не міг їх почути.

– Що..? – прошепотів хлопець, і не зміг нічого спитати. Вони помовчали ще. Ріна мовчки кляла себе за цю примху. Навіщо вона зробила це зараз? А якщо це завадить їхньому плану? Що, якщо Юндер після цього не захоче її бачити, і доведеться піти? Куди? 

– Якщо це якийсь дивний мегінський звичай, то поясни його, – нарешті сказав він. Відступати не було куди.

– Ні, це був поцілунок, – прошепотіла Ріна, і Юндер знову заглянув їй в очі. – Я думаю, що закохалась в тебе. Вибач, що поцілувала тебе без згоди.

Хлопець мовчав. Ріна не наважувалась ні спитати, що він про це думає, ні піти. Це тягуче мовчання наче той мед солодке, а вона муха, що попалась і насолоджується свої останні хвилини перед тим, як золота смерть затягне її на дно. Вже не злетіти, чи не так?

– Ти не маєш щось відповідати, я просто хотіла, щоб ти знав. Тепер мені буде легше позбутись цього почуття.

Він все ще мовчав. Ріну вже не гріли ці невимушені дотики його тіла, тепер здавалось, що вони пропалюють на ній діри. Вона закрила обличчя руками, щоб зібратись з думками. А коли відкрила, то Юндер так само дивився на неї. Ріна глибше закуталась в ковдру, що лежала в неї на плечах, наче могла б залізти туди повністю і зникнути. 

– Як довго? – прошепотів хлопець.

– Думаю, з часів Родівського замку.

Він опустив очі вниз, на її голі ноги, що було видно з-під нічної сорочки, і зразу ж відвів погляд. Не знав, що сказати.

– Юндер, ти мене змушуєш почуватись жахливо, – нарешті сказала дівчина. – Або скажи щось, або відступи, щоб я могла злізти з дерева.

Злізти так, щоб не притулитись до хлопця, вона і справді не могла.

– Вибач, я… – Юндер не посунувся, протягнув руку. Ріна вклала в неї свою долоню. – Я теж кохаю тебе.

Їй перехопило подих. Це було наче вона надихалась трав і тепер їй крутилась голова від того солодкого запаху, наче хтось запалив сонце вночі тільки для неї, наче вона повернулась додому і на неї хтось чекав весь цей час.

– Як давно? – прошепотіла Ріна, але навіть шепіт дався їй насилу.

– Не знаю, – Юндер знизав плечима і сильніше стиснув маленьку долоню в руках. – Можливо ще коли ти прибила руку Бірса до підлоги його ж ножем.

Ріна беззвучно розсміялась, хлопець теж посміхнувся.

– Або коли ти залізла по стіні замку на третій поверх, – продовжував він. – Можливо коли ти змусила мене купатися в тому озері, і я наївся піску та водоростей, – Ріна сміялась все сильніше. – В мене було занадто багато можливостей закохатись в тебе.

Дівчина простягнула свою ліву руку до обличчя хлопця.

– Можна?

Він кивнув, і Ріна доторкнулась до його губ, провела по них пальцями, по щоці наверх, аж до самого шраму, що йшов через весь лоб.

– Я не дуже гарний, чи не так?

– В мене все тіло в шрамах, а в тебе лише лоб і спина.

– А ти встигла роздивитись, – підмітив він, і Ріна зашарілась. – Що ще ти бачила?

– Твої руки, ноги, груди, – дівчина замовчала, всередині неї все горіло, стискалось, миготіло сотнями світляків. Вона не могла далі продовжувати.

Його обличчя було занадто близько, його руки не рухались, але наче насувались. Ріна зловила себе на тому, що уявляє це. Вона нахилилась так, щоб їхні обличчя були зовсім поруч. Дихання Юндера лоскотало її губи. І тоді Ріна нарешті побачила, що він зашарівся, на лобі виступили краплинки поту, він намагався сховати очі, але куди б не дивився – скрізь було її обличчя. Ріна ледь доторкнулась до його губ. Вони були солоні, сухі, гарячі. Рукою провела по шиї Юндера, відчула, як її пальці лишають по собі сироти. Він здригнувся, забув як дихати. Руки його підхопили Ріну в її коконі з ковдри, притягнули ближче, притисли до тіла. Дівчина відчула грудьми як б'ється його серце. Ту-тук, ту-тук, ту-тук. Юндер відповів на її поцілунок обережно, провів губами по підборіддю, шиї, і Ріна видихнула стогін йому в плече.

– Що ти робиш зі мною? – прошепотів хлопець їй на вухо, і дівчина прикрила очі. 

Вони так стояли довго, в обіймах, відчували шкірою дихання і стукіт серця один одного. Юндер заговорив першим.

– Ні, це неправильно. Ти маєш повернутись додому. Тут в тебе немає майбутнього, – він продовжував тримати її в обіймах, тому Ріна не одразу зрозуміла, що він говорить. – В нас немає майбутнього.

Дівчина відсторонилась.

– Про що ти говориш?

– Ти маєш повернутись, я маю лишитись тут. Наші почуття не змінюють цього.

– Ні, вони змінюють, – засперечалась Ріна. – Вони змінюють все. 

– Не треба, Ріно, будь ласка.

– Це тому, що я – не алітерка? – дівчина відкинула руки Юндера, в грудях на заміну ніжності приходив гнів. 

– Це тому, що я – алітерець.

Ріна глянула на нього: опущений погляд, руки висять вздовж тіла. Ось він тут, але до нього вже не доторкнутись. Знову. Знову він говорить те саме. Знову відганяє від себе.

Дівчина почала спускатись з дерева. Юндер наче прокинувся і теж почав спускатись.

– Ріно, почекай, – він вхопив її за руку. – Мені шкода. Я справді кохаю тебе. І тому хочу для тебе те, що краще.

– Звідки ти знаєш, що краще для мене? – Ріна не стримала голос і озирнулась по сторонах. Все ще нікого. Вона продовжила тихіше: – Я знаю, що для мене краще. Я знаю, чого хочу. 

Юндер схопився за голову. Він скуйовдив собі волосся так, що воно повилізало з коси. Відчай застиг в нього на обличчі.

– Я не мав цього робити, я стільки мовчав, я мав мовчати й далі.

– Але ти сказав, я вже знаю! – Ріна взяла його обличчя у свої долоні й поцілувала. Юндер знову притягнув її до себе, і їй довелось піднятись навшпиньки. Вона відчувала його гарячу шкіру навіть крізь ковдру. Хлопець застогнав і відсторонився.

– Ні, Ріно, ні. Будь ласка, пробач мені.

– Чому ні?

– Пробач мені.

– Це що, така гра? – Ріна намагалась заглянути йому в обличчя, але Юндер відвертався. Він нічого не сказав більше, і вона здалась.

– Нехай буде по-твоєму, – прошепотіла і побігла в назад, в кімнату. Вона не оберталась. Розчарування холодило її нутрощі: від самого серця проходило вниз по хребту, змушувало мліти кінцівки. Вона доторкнулась до своїх губ, ті ще горіли. Але чари розвіювались, зникали, розчинялись у темряві цієї ночі. Якщо вони ніколи більше не заговорять про це, чи буде вважатись, що нічого не було?