Романтика❤️❤️❤️ (візуалізація)

Настрій пригадати романтичні моменти між Майком та Діаною ლ(´ڡ`ლ) 

"Пори року. Зникнення Зими"

Але спершу заглянемо до міні-приквела Пори року. Апельсинчик та його сонце

Вони дивилися одне одному в очі, обнімаючись під пледом. Цей спогад однозначно стане найкращим у Майковому житті.

― Апельсинчик…

― М-м-м?

― Я люблю тебе…

У голові Майка враз щось зірвалося, а серце солодко стислося. Він першим хотів зізнатись у почуттях, але натомість його сонце його випередило.

[...]

Піддавшись почуттям, Майк обійняв Діану міцно-міцно й прошепотів над вушком:

― Я теж тебе, сонце, люблю.

Коли вони зустрінуться наступного разу, Майк повторюватиме ці слова щомиті, не вагатиметься ні секунди.

Але Майк ще не знав: незабаром його сонце заховається за темними похмурими хмарами, а життя стане дев’ятим колом пекла.  

1.

Незнайомець тим часом без стида розглядав її обличчя, через що Діана почувала себе не в своїй тарілці. Здавалося, той хотів просканувати кожну деталь, кожну риску, кожну тінь на її лиці.

Ось незнайомець глибоко видихнув повітря, покусуючи губи, а потім повільно, із ваганням, прошепотів, дивлячись ніби крізь Діану:

― Слухай… Ти мені когось нагадуєш… Ми з тобою часом не пересікалися десь раніше? Хоча де це ми могли б… ― Він, остаточно спантеличившись, провів рукою по потилиці.

― Не зустрічались, не зустрічались, ― швидко вимовила Діана, відводячи погляд. ― Тебе я точно запам’ятала б. ― Вона кахикнула.

― Ну так, ну так. Мене складно забути. І все-таки… ― Він застукотів пальцями по підборіддю, поринаючи в якісь свої роздуми.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 1. Незнайомець)

2.

Вона тримала в руках уже третю чашку кави й розмірковувала над тим, що зробить із незнайомцем, як тільки його десь зустріне.

Крок перший: з усього дуру притисне незнайомця до стінки й проведе допит. [...]

Крок другий: з усього розмаху притисне незнайомця до стінки й розірве на шматки! [...]

Крок третій: з усієї наснаги притисне незнайомця до стінки й… [...]

Хто він такий? Як звати? У яку школу ходить? Якими темними провулками? Знайти його і… 

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 2. Подарунок)

3.

А Майк  тим часом намагався зав’язати краватку. Але, побачивши Діану, закам’янів.

― Це вже не смішно, ― пробурчав він.

Діана тільки плечима повела.

― Помогти? ― Вона кивнула на краватку, сподіваючись, що її голос не тремтів.

― Ні! Ти мене зовсім не боїшся, чи що?

― А ти такий страшний! ― Діана закотила очі до стелі.

― Я ж тебе можу по стінці розмазати.

― Взагалі-то це був мій план, ― склала руки на грудях вона.

― Хотів би я на це подивитися… ― примружився Майк,  продовжуючи «гратися» з краваткою. ― Прокляття! І хто придумав ці удавки?

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 3. Розлита кава)

4.

Захоплений зненацька, він відсахнувся. Діана з легкістю вирвала книгу.

― Отак-от і відразу треба було, нащо ці ігри…

― Щоб тобі життя медом не здавалося, ― вичавив із себе він.

― Та що ти взагалі знаєш про моє життя, га?!

― Я багато що про тебе знаю, Єдино.

― Ага, так багато, що тримаєш язика за зубами. Набрид вже!

― Ну то вали звідси. ― Майк відкинувся на диван, поклавши руки за голову.

Діанина сміливість граничила з божевіллям. Будь-яка інша дівчина вже п’ятами накивала від його паскудної манери поведінки, а вона ― ні. Навпаки. Замість того, щоб піти, замахнулася своїм маленьким, як у котика, кулачком. Майкові не хотілося перевіряти, куди вона там поривалася стукнути. Він у цей момент геть зовсім не думав. Зловив її за кисть і повалив на диван.

― Помста, ― прохрипів він, дивлячись в її обурені очі.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 4. Не будіть в мені любові)

5.

― Ти так і будеш цілий день за мною ходити? ― вигукнула вона, розвертаючись.

― Правильно мислиш, мала.

― У тебе щось в голові зламалося? Ще вчора ти мене терпіти не міг.

― Я і сьогодні тебе не сильно жалую, ага.

― Ти хоч розумієш, як це біснувато звучить?

― Звикай до моєї присутності за своєю спиною, ― заявив Майк тоном, не терплячим заперечень, від якого Діана вся похолола.

― Чого?! Ножа мені в спину встромити хочеш?

Майк в очманінні застиг. Навіть з’явились на лобі складки від напруження. Нарешті до нього повернулася здатність говорити:

― То от чому Ден опублікував те відео ― а я впевнений, це зробив він ― щоб посіяти у твоїй голові сумніви. Хитро! Діано, ― Майк подивився їй прямо у вічі, ― я ще не зробив нічого такого, що могло би тобі зашкодити. Повір мені на слово, я міг би, але зась.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 5. Сталкерство)

6.

Виникло мовчання, яке порушувало шум машинок, мугикання Мей, а також стукіт Діаниних та Майкових пальців по поверхні дубового столу. Не зговорюючись, вони подивилися одне на одного в безмовному запитанні, одночасно припиняючи відбивання нервової мелодії. Діана зашарілася й першою відвела погляд.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 6. Історія Пір року)

7.

Раптом Діана відчула, як Майк взяв її за долоню й міцно стиснув. Вона здригнулася. Його пальці були холодними, але чомусь, коли він тримав її ось так за руку, робилось комфортно та тепло.

― Шкода, що я тебе не пам’ятаю… ― вирвалось з Діаниних вуст. ― Цікаво, яким ти був у дитинстві…

На Майкових щоках з’явились сумні ямки.

― Тут я вперше радію, що ти цього не пам’ятаєш. Сподіваюсь, ніколи ті моменти й не згадаєш, ― виснажено захихотів він.

― Чому? ― нахмурилась Діана.

― Бо комусь буде дуже соромно.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 7. Антиспогад)

8.

― Хто тобі дав дозвіл одягнути цю сукню?

[...] Майк про себе подумав, що при приїзді додому забере цю сукню зі скрині й десь заховає, подалі від очей. Діана в ній виглядала… дуже привабливо.

― Мені її зняти?

Не встиг Майк прийти до тями від такої, м’яко кажучи, несподіваної відповіді, як Діанині руки потягнулися до зав’язок на спині.

― Ти… ― Він гучно ковтнув. ― Ти зовсім здуріла?!

Наступної миті Майк вхопив Діану за долоню, теплу та крихітну, і потягнув до виходу. Він намагався не думати про те, що його рука зараз у крові, сорочка також. Вперше йому полегшало від того, що це всього-на-всього сон.

Майк відпустив Діану тільки в коридорі.

― А тепер залиш мене у спокої.

― Ти хочеш повернутися туди… ― вона показала на Тронну Залу, ― і пережити це все наодинці?

― А тобі що до цього? Яке тобі взагалі діло? Це моя особиста драма, і тобі в ній немає місця.

― Майку… ― Її очі наповнилися вологою.

― Слухай…

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 8. Дев'яте коло пекла)

9. 

― Дай мені хвилину, будь ласка. Заспокоюся. Бо цієї миті мені хочеться прибити вас обох! Дена на шматки розірвати, а тебе… А тебе… Ну балда ж, балда…

Майк обіймав Діану так, ніби вона ― найдорогоцінніше, що в нього є. Немов запевнення, що це дійсно так, він ще міцніше стиснув її талію.

Діана чудово пам’ятала його слова про ненависть ― тоді чому він її так обіймає? Вона його зараз геть зовсім не розуміла…

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 9. Змія)

10.

― Діано, це просто кам’яні плити. Важливо не місце, а те, що ти їх [батьків]…

― От! Отож-бо й воно… ― Вона схлипнула. ― Я їх навіть не пам’ятаю!..

Майк став гладити її спину, лагідно водячи руками то вверх, то вниз.

― Нічого, маленька, нічого… Прийде час ― і ти все обов’язково згадаєш: і батьків, і багато чого іншого. І в тебе з’явиться ще більше причин надавати мені стусанів.

У його обіймах Діана почувалася крихітною та беззахисною. Майк продовжував її гладити ― і вона повністю втратила лік часу.

(Пори року. Зникнення Зими. Розділ 10. Ліс із кошмарів)

11.

― Ото вже умора. ― Майк вихопив серветку з її рук і став витирати їй лице від грязюки, уникаючи контактів долоні зі шкірою.

Час втратив свою силу. Діані здалося, що вони зараз одні в машині, і немає ні колючого погляду Дафні, котрим та їх спалювала, ні здивування Мей, ні хмикання Макса ― лише небесні очі Майка. Діана раптом усвідомила: Майк не дасть їй пропасти, допоможе з усім впоратися, як і обіцяв. Діана була впевнена в цьому на всі сто відсотків.

― А-пель-син-чик, ― нечутно, одними губами, промовила вона.

Рука Майка застигла, а очі опустилися на вуста, зчитуючи слово ― у животі враз щось кольнуло, віддаючи солодким теплом по тілу.

― Бал-да, ― скопіював її тон Майк.

Діана мимоволі посміхнулась. Вона знала, що він так відповість.

(Розділ 11. Кригожар)

12.

Аж ось Майк став швидко й грубо розстібати верхні ґудзики, явно не збираючись зупинятися.

Діана відскочила від нього, як ошпарена:

― Бовдур неотесаний! Ти чого твориш?!

Усе, вона забирає свої слова назад. Нічого він не хороший. І не подобається він їй ― ані крапельки краплини. Бісить!

― Я не хороший. Затям це. А ще ― не розслабляйся поруч зі мною.

Діана розсерджено пирхнула, стріляючи вогнем. Цей хлопець сам собі суперечить: то «розслабся», то «не розслабляйся». Дістав!

(Розділ 12. Фотографія і мерзенні ґудзики)

13.

Майк ледве стримався, аби не притиснути Діану до себе так міцно, як тільки міг, щоб навіки стерти жахливу прірву між ними ― прірву довжиною в десять років.

(Розділ 13. Любомир)

14.

― Так, тут ви з ним схожі. Бережете себе. Я ж берегти себе для однієї єдиної не збираюся. ― Побачивши, як лице Діани витягнулося в огиді, Денис злісно затараторив: ― У Майка крижане серце, Діано. Він Зима. Ти Зимніх не знаєш, а я знаю. Вони вміють майстерно одягати маски ніжності, а потім причиняти дикий біль! Я уберегти тебе хочу, взагалі-то!

Гнів опанував кожною клітинкою Діаниного тіла, пульсуючи електричним розрядом, і кров із шаленством вдарила в голову.

― Дене, я не потребую твоєї турботи, ― із люттю прошипіла вона. ― Ділись з іншими, скільки влізе. Тебе на всіх вистачить, велелюбний ти наш. А мене залиш нарешті у спокої! Мене і Майка! ― Діана піднялася, вчепившись за край столу.

(Розділ 14. Лист-шет)

15.

― Ви немов тільки що цілувалися, ― хитро мовив Макс, підклавши дров у вогонь. Майк блимнув на нього таким злим поглядом, що в Діани аж волосся дибом стало, а Максові хоч би що. Той навіть посміхнувся на всі зуби й безстрашно додав: ― Бро, тут не найкраще місце для поцілунків. Велелюдно ж.

― Та не цілувалися ми! ― мов за командою загарчали Майк з Діаною.

― Значить, думали про поцілунок, ― докинув Макс із усміхом.

― Тобі страх як жити не хочеться? ― гаркнув Майк, нагородивши друга ще одним лютим поглядом.

[...]

― А ви розслабтеся, ― наказала Мей, обвівши Діану з Майком прискіпливим поглядом. ― Бо щось зовсім як на голках.

― Так-так, ― додав Макс. ― Поцілуйтеся ― і напруга мине.

І вони, взявшись за руки, стрілою покинули залу під супровід вбивчих поглядів двох пар очей.

(Розділ 15. Судді)

16.

Відтак дійшли, оминувши вартових у лицарських обладунках, до кам’яних східців, що вели до кімнати Майка ― на самісіньку верхівку вежі. Діанину душу запекло від передбачення майбутніх мук, як Майк без попередження взяв її на руки. Діана аж охнула від здивування.

― Тільки не сперечайся, сонце, ― видихнув він їй на вухо. І побіг східцями вгору.

[...]

 

Якийсь час вони мовчали. Майк першим порушив тремку тишу, шепочучи:

― Вибач... Я не мав права кричати на тебе. ― Він лагідно, без поспіху, водив носом по її скроні. Діані навіть на мить привиділося, наче його вуста злегка торкнулися її шкіри. Серце нараз забриніло від захвату ― і вона перестала відчувати своє тіло, немовби воно обернулося на легку хмаринку, зіткану лише з шаленого потоку крові по венах, що стугонів не тільки у вухах, а ще й на кінчиках пальців.

― Ти милий у гніві… ― прохрипіла вона, пригортаючись ще ближче.

― Щоб більше я такого не чув.

(Розділ 16. Звинувачення)