– Солю, прошу тебе, не роби дурниць, будь ласка. Зараз я вийду, відкрию тобі двері і ти абсолютно спокійно підеш зі мною, домовились?
Ага, знайшов дурепу, але відповіла я зовсім інше:
– Домовились! – і начепила наймилішу посмішку, на яку тільки була здатна.
Як я вже казала, мені було цікаво, що це за місце і чому Макс мене сюди привіз, але залишатися наодинці з ним більше не хочу. Сказала, що втечу – отже, втечу.
Саме тому з тією ж самою милою посмішкою я спочатку просто спостерігала за діями Казанови, а як тільки відчула свободу – швидко побігла в тому напрямку, звідки ми приїхали. Здається, я бачила стоянку таксі по дорозі. Так додому й доберуся. Добре, що маю звичку носити з собою готівку, хоч і звикла більше користуватися NFC.
І мені майже вдалося, але через декілька метрів мене підхопили на руки, перекинули через плече і понесли назад.
– Відпусти! – тарабанила руками по його спині. – Я хочу додому! Відпусти негайно!
– Ти сама не захотіла по-хорошому, тож не скаржся, – спокійно відповів, а потім я-я-як ляснув мене по чуттєвому місцю нижче спити, що я аж оторопіла.
– Максе! – обурено вигукнула.
– Кнопко! – повністю скопіював мою інтонацію, а потім розсміявся.
І я теж не витримала. Ситуація була максимально ідіотською, тож стримати сміх було нереально.