Історія про зустріч через роки...

Любі читачі!

Колись давно вони кохали одне одного попри різний соціальний статус і релігійно-національні забобони. Але бути разом їм не судилося. 

Тепер він забезпечений співвласник великої компанії, а вона – мати-одиначка, яка ледь зводить кінці з кінцями. 

Він упевнений, що вона загинула десять років тому. Вона переконана, що він скористався нею і кинув. Чи є в них шанс переступити взаємні образи, виправити помилки й відродити кохання?

– Так! – гаркаю в трубку, сподіваючись завдяки дзвінку припинити порожню суперечку з дружиною.

– Доброго дня! – на іншому кінці – дитячий голос.

Якась дитина помилилася номером? Чи бавиться? Скидаю. Мені зараз точно не до жартівників.

– Що ж ти так швидко відключився? Чи це коханка? – іронічно вимовляє дружина, і я вже шкодую, що не підтримав розмову з хуліганом.

Розвертаюся і виходжу з кімнати, грюкнувши дверима. Як же мені все це набридло!

Телефон знову дзвонить. І знову цей номер. Що за дурниця? Піднімаю слухавку з наміром виплеснути на жартівника всю накопичену з ранку жовч.

– Так!

– Доброго дня, – знову дитячий голос. – Це Леонід Матвійович Воронцов?

Він знає мене на ім’я? Цікаво. Завжди думав, що телефонні хулігани набирають усі номери підряд.

– Слухаю!

– Мене звуть Арслан Кара, мені потрібна ваша допомога. Моя мама Айлін сказала, що ви допоможете.

У голові, як і раніше, б’ються аргументи нашої суперечки з Інгою, тому не відразу до мене доходить сенс слів цієї дитини. І тим більше, я не налаштований на жодні благодійні жести, а тому слово «допоможете» діє на мене, як червона ганчірка на бика.

– Хто? Яка мама?

– Айлін Кара. Вона сказала…

Мозок усе-таки включається в нашу розмову.

– Айлін? А чому вона сама не подзвонила?

У Ліни є дитина? Утім, у цьому немає нічого дивного. За десять років можна було і п’ятьох спокійно народити.

Біля воріт гальмує велика срібляста машина. Водій чекає відкриття воріт. Але коли це відбувається, чомусь не їде вперед, а виходить і прямує в мій бік.

Серце падає – я впізнаю в чоловікові Льоню. Як він відреагує на мою появу тут? Накричить? Прожене? Запросить увійти всередину? Я відчутно змерзла й не відмовилася б зараз погрітися і випити гарячого чаю.

– Приїхала? – не говорить, а видихає.

Киваю.

– Я привезла дітям речі, – показую на валізу. – І хотіла б із ними побачитися.

– Сьогодні не вийде, у нас – інші плани.

Льоня явно поспішає і нервує. Я настільки засмучена й розчарована, що навіть не одразу знаходжу, що відповісти.

– А коли? Коли я можу приїхати до них? Будь ласка…

Як же це принизливо!

– Ти надовго до столиці? Де ти зупинилася?

– Поки що не знаю, я щойно з вокзалу.

– Добре, як влаштуєшся, надішли мені свою адресу. Увечері зателефоную.

Льоня бере в мене з рук валізу. Наші пальці на мить стикаються, спричинюючи коротке замикання. Він кидає на мене погляд, я відводжу очі, щоб він не побачив у них сльози, які я вже не здатна стримувати. А коли дивлюся в його бік знову, то бачу спину, що віддаляється.