Вітаю, мої любі!
У мене стартувала новинка - легка і тепла, під назвою "Архітектор (не) проти двійні" - історія Едуарда та Діни. Нова подорож у світ романтики, домашнього затишку, безкорисливих і зрілих стосунків між столичним архітектором і матір'ю-одиначкою з глибинки.
У Діни є чудова двійня дошкільного віку - Захар і Настя. Гарні милі діти, яких покинув рідний батько ще в ранньому віці. Їхня мати змирилася з незавидною долею і облишила спроби знайти собі нормального супутника. І тут з'являється Едуард Амосов - солідний, серйозний, привабливий зовні і, за щасливим збігом, неодружений чоловік. Він приїхав у тихе містечко у відрядження, щоб проінспектувати велике будівництво - майбутній торговий центр.

— Мамо, чому він тут? — смикнув мене син, коли ми вийшли з-за рогу й опинилися за двадцять метрів від будинку. — Він знову приїхав? — супився Захар. — Знову?!
І все ж таки це сталося. У нас перед будинком стояла красива біла машина. Біля неї — той самий видатний архітектор зі столиці. А на капоті я бачила два великі пакети. З одного стирчала коробка з лялькою. З другого — край шоколадного батончика. Невже це те, про що я думаю?
— Ура! — раділа Настя. — Дядько Едик!
Вона вирвала руку, щоб побігти назустріч нашому новому другу сім'ї. На мій превеликий подив, донька не зменшила ходу і з розгону вчепилася в Едуарда. Обняла його руками за поперек і притулилася, як до м'якої іграшки. Немов це не сторонній чоловік, який нічого не має спільного з нами трьома. А великий плюшевий ведмедик. Щось приємне й рідне. На кшталт тата, якого вона взагалі не знає.
— Воу, мала... — був він здивований не менше за мене. — Легше. А то задушиш дядька Едика. Як пройшов твій день? Ти з'їла свою кашу? Спала в тиху годину?
— Нє-а, — мотала Настя головою. — Каша була бридка. Перлова. Без молока.
— Суха? — вгадував Едуард.
А донька знову мотала головою.
— Нє-а — мов соплі.
— Фу... Який жах. Я теж не любив перловку в дитинстві.
— А що ти любив?
— Я любив пюрешку з котлетою. А ще ікру кабачкову. Просто обожнював її. Це було блаженство в дитячі роки. Такої смачної кабачкової ікри я потім у житті не їв.
— А ти теж ходив у садок?
— А як же, — усміхався Едик і гладив Настине волосся. — Усі ходили в садок, коли були маленькими.
— Ти колись був маленьким?
— Звісно. У дитинстві я був звичайним хлопчиком. І моя мама теж ось так відводила мене в садок уранці. А ввечері забирала. А коли я пішов до школи, то довелося вже мені самому водити в садок сестру. А після уроків — забирати її додому... Вона була схожа на тебе. Трохи. Теж був такий носик, — усміхнувся Едуард. А потім удав, ніби викрадає ніс Настусі. — Хоп! — наче відірвав у доньки її кругленького носика. — Поцупив твого носа.
Вона розсміялася.
— Ха-ха-ха! Віддай, він мій! А то я твій заберу...
— Не дістанеш, не дістанеш!
Едик випростав спину, щоб захистити свій ніс від нападок з боку дитини. Але Настя не здавалася і пробувала дотягнутися, азартно стрибаючи на місці. А коли зрозуміла, що так нічого не вийде, то полізла на машину. Уперлася коліном у бампер, стала дертися по капоту. І помітила пакети з солодощами.
— А що це таке?
— Це вам із Захаром.
— Нам обом?
— Ага, — відповів Едик. І подивився на мене. Побачив, як я тану від цих приємних слів. Як же давно я чекала чогось подібного. Щоб у житті з'явився хтось іще — хто може сказати прості слова. І порадувати моїх дітей чимось приємним. І це не я. Не моя мати. А хтось ще. Зі сторони. — У цьому пакеті всякі смаколики, а тут у нас те, що їсти не можна. Але з ним можна гратися.
— Ух ти! — пискнула Настя і вчепилася пальчиками в коробку з лялькою. — Лялечка!
— Тобі вона подобається? Там є ще, — тішив її Едик, витягуючи з пакета ще одну красиву ляльку. А потім — ще одну. Цілих три! Нічого собі. Розщедрився. Не жадібний. Здивувало.
— Круто! — стрибала на місці Настя, розглядаючи обличчя нових ляльок. То одну, то другу. То третю.
 

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ