1

Діна

Того вечора я сиділа в місцевому барі. Пила чай із льодом. Подруга довго намагалася це зробити — і от мене витягли у світ. Розвіятися, так би мовити. Але ми обидві чудово знали, для чого все це затівалося.

— Отже, — потирала вона руки. — Сьогодні закадриш мужика.

Ну агов, приїхали. Хто б сумнівався.

Тамара вже давно мала намір виманити мене з дому в пізній час і познайомити з чоловіком. Будь-яким. Кульгавим, сивим, хоч навіть лисим — аби відшукати мені пару. Заповнити цю прогалину в моїй біографії. Бо Томі ну ніяк не давав спокою мій сімейний статус. Мовляв, повинен бути хтось поруч. Ну... повинен — от і все.

— Ну і навіщо він мені здався — цей мужик? Я і без нього нормально проживу.

— Ти розлучена, — відкрила мені правду Тамара. — Мати двох дітей. — У цьому й проблема була — ніхто мене не візьме з дітьми. Це нонсенс. Пробували ж — і нічого. У сенсі, нічого доброго з цього не вийшло. — Тобі потрібен партнер. Ти не зобов'язана сидіти в цій в'язниці, поки життя проходить повз.

— Що ти пропонуєш? — посміхалася я і всмоктувала чай зі смаком лайма. Обійняла губами трубочку і допиваю склянку, поки подруга готується викласти всі карти.

— Пропоную випасти тут нормального чоловіка.

Ось це було смішно. Просто ржака. Ні, ну ти серйозно?

— Тут? — здивувалася я. — Нормального? Та ми в кафешці придорожній тусимо. Нема тут нормальних мужиків. Вони всі вдома, — говорила я банальні, всім зрозумілі речі. — У сім'ях. Нормальних мужиків не відпускають із сім'ї в темний час доби. — Але Тамара не хотіла слухати. Заплющила очі й просто чекала, коли я заткнуся. — От ти б свого відпустила?

Тут вона, звичайно ж, дала задню. Очікувано зробила виняток із правил.

— Ну так це ж мій. Він у мене одружений.

Хах. Ну-ну. Жодного взаємозв'язку, зрозуміло.

— У тому-то й проблема, що всі адеквати одружені. — Я допила чай і кинула в рот кубик льоду, що не розтанув. Щоб хоч якось себе відволікти від заїждженої платівки. А то пісня Томи вже сильно приїлася. — Пам'ятаєш, що сталося минулого разу, коли ти мене знайомила вже з одним підозріло самотнім чоловіком, якому нещодавно виповнилося тридцять п'ять? — Подруга мовчала. І ми обидві знали, чому. Вона навіть погляд відвела через сором. Бо пам'ятала, чим усе скінчилося — ганьбою і скандалом. — Він виявився безробітним, який живе з батьками. Та ще й борг величезний за аліментами. На трьох дітей, — схилилася я над столом, щоб забити останній цвях у кришку цієї труни. — Від трьох різних жінок.

Я відкинулася на спинку стільця. Дала знак офіціантові, що пора б розрахувати наш столик. І склала руки навхрест, чекаючи від Тамари заключного слова. Але вона так само збиралася мене сватати.

— Ну а раптом знайдеться теж самотній, як ти? Заблудла душа. Людина у відчаї.

— Ну спасибі. Підбадьорила.

Це було мило, звісно. Сказати, що я у відчаї. Я у відчаї? У мене ж двоє чудових дітей. Є нормальна робота. Живу в затишному будинку. Я мама здорової двійні — дівчинки й хлопчика, яким п'ять років. Вони ходять до дитячого садка і радують мене вже тим фактом, що вони існують. Нехай навіть їхній батько залишив нас практично відразу після народження малюків. Все одно я їх люблю. І поступово ти звикаєш, що досить сказати чоловікові фразу "Я мати двох дітей", як він розчиняється, немов ранковий туман на сонці.

— Я хотіла сказати, — виправдовувалася Тома, — що існують же люди, схожі на тебе, — відповідальні, чесні, працьовиті, які цінують сім'ю і вірність.

У відповідь на це я просто розсміялася.

— Подруго, всі ці хлопці, яким уже за тридцять і вони чомусь не одружені — воно неспроста... Завжди є вагома причина, чому вони без пари. Розумієш? Я не хочу жити з ким попало. А інших варіантів просто не бачу. Я не зможу тут стирчати тижнями й ходити на побачення, поки з дітьми сидить бабуся. Моя мати не зобов'язана виховувати онуків замість мене. Я не можу проміняти їхнє дитинство на полювання за чоловіками.

— Ну окей, — розвела руками Тома. — Добре, ти не готова витрачати час на активний пошук. Ти зайнята дітьми. Але ж тобі не треба робити щось архіскладне. Просто дай комусь шанс.

— Ага. Звісно. Красиві слова.

— Дозволь йому заговорити з тобою і запросити на танець. Не всі мужики на світі такі егоїсти й боягузи, як ти думаєш.

Тієї секунди до нас підійшов офіціант і я не дивлячись запитала, скільки винна за коктейль:

— Скільки?

Але у відповідь почула це:

— Дівчино, вас можна запросити на танець?

Це був не офіціант. Я підняла голову і побачила перед собою шатена в спортивному костюмі. Може, трохи старшого за мене. Але без обручки на пальці. Холостий, коротше. Ось так сюрприз. Невже щастя привалило?

— Можна, — кивнула я на втіху Тамарі. Вона реально сяяла від гордості — що познайомила мене з якимось кавалером. От тільки радість була недовгою. — Щоправда, у мене є двоє дітей.

Це прозвучало немов постріл. Хлопець проковтнув язик. Забарився. І не придумав нічого іншого, окрім як промимрити:

— Зрозуміло.

Він удав, що нічого такого не було. Просто розвернувся і пішов. А я засміялася.

— Чого смієшся, Дінка? Ну от чого ти іржеш? Відвадила своє щастя і смієшся.

— Так втекло ж твоє щастя в адідасах. Он воно — пропонує танцювати вже іншій. Знайде собі якусь бездітну дівку та й буде їй шансон вмикати, катаючи в жигулях.

— Або знайде собі ту, яка не стане йому в лоб заявляти про дітей.

Як за помахом чарівної палички, до нас підійшов ще один хлопець. Цей був молодший. І одягнений пристойніше — біла сорочка, блакитні джинси. Виголений гладко. Золотий ланцюжок на шиї.

— Дівчино, а вас можна запросити на танець?

Я подивилася на нього. Перевела погляд на киплячу Тамару. І видала пароль:

— Двоє дітей.

Хлопець спритно посміхнувся і вирішив так само відступити з поля бою.

— Вибачте... Відпочивайте тоді. Відпочивайте.