Друзі, а в мене тут дещо новеньке!

З часу тривалих фікрайтерських пошуків себе я настільки звикла до різних оповідань, драблів й інших коротунців, що народжуються в думках зненацька, пишуться швидко й легко, та приносять лише задоволення, що не уявляю свого життя без них. Тому рано чи пізно це мало статися))

Запрошую вас до своєї збірки! Й першого оповідання Вдай, що ти моя

Але цього року все пішло не за графіком. Ні, Сет зі своєю незмінною чарівливою посмішкою на вустах з’явився за порозі мого салону якраз в останній тиждень червня. Та замість звичних підкатів я отримала розпач. Й благання про допомогу.

«Вдай, що ти моя. Ну, будь ласка. Будь ла-а-а-а-а-а-асочка».

Він і справді благав. Щоб ви розуміли, Елліси з тих, хто взагалі ніколи й ні про що не благає. Завжди благають їх.

Сет вивалив на мене драматичну розповідь про те, як його кинула подружка, і він відтоді за нею сохне. Для такого плейбоя як він це дійсно справжнісінька драма.

Тож він з’ясував, де з тою кралею, жорстокою, безсердечною, й гарячою як демониця з пекла, вдасться перетнутись знов — вони запрошені на одне весілля, — й вимудрував план, як змусити її ревнувати — прикинутися, що ми разом. Звісно я погодилась! Принаймні — щоб подивитись на неї. Вручити медаль мого уявного клубу відважних дівчат, що дали Сету Еллісу відкоша.

Тиць, щоб дізнатися, що ж відбувалося на весіллі