2000! …коли авторка міняється з героїнею…#12

Вітаю, любі читачі!

Сьогодні допис з дуууже приємної для мене нагоди. Нас уже понад 2000! Мені дуже приємно, що ви обираєте мої твори і що натискаєте кнопку "відстежувати"! Для мене дуже цінно зберігати зв'язок з читачами, спілкуватися і чути вашу думку, тож дякую, що ви зі мною!

Ті, хто читає мене давно, знають про постійну рубрику "...коли авторка міняється місцями з героїнею…", у якій я розповідаю історії зі свого життя, щоб краще познайомитись і представити себе новим читачам.

Ось у цьому дописі-навігації є всі попередні 11 випусків рубрики, а зараз буде чергова історія.

(До речі, принагідно запрошую до завершеної книги "(Не) будь мені братом" і новинки "Вакансія: дружина", якщо ще не зазирнули).

Я довго думала, якій історії присвятити цей випуск рубрики, і вирішила, що він буде не про мене. Є тема важливіша, є люди, про яких писати і нагадувати — потрібніше. І дякувати потрібніше.

Тому:

Про справжніх Героїв

Є Герой. Він молодший брат моєї подруги. Колись з нею ми їздили у містечко, де він проходив службу у Нацгвардії, гуляли втрьох місцевим замком. Колись він багато грав на гітарі, зокрема, кілька моїх віршів поклав на музику. А зараз його з війни чекає дружина і крихітна донечка, яка з'явилась на світ, коли тато вже був на фронті.

Дякую тобі, Володю.

Є Герой. Мій одногрупник. У перший рік, коли запровадили ЗНО, він здав історію України на 200 балів, але повагавшись, обрав не історичний факультет, а журналістику. Смішний, запальний хлопець з Франківщини, який, як нещодавно дізналась, бачив у мені більше, ніж просто подругу. У березні 2022 він повернувся з-за кордону і пішов на війну добровольцем. Він пройшов пекло Донеччини, втратив побратимів і мав змогу повернутись у тил, але не зміг, доки вороги на нашій землі, тому знову там, на нулі.

Дякую тобі, Славіку.

Є Герой. Простий хлопець з села, який працював на різних роботах, їздив по заробітках. Він був моїм першим залицальником ще у шкільні часи, проводжав з клубу, писав смс і якось залишив валентинку у дверях мого класу… А нещодавно він отримав бойове поранення. Міна дивом не забрала його життя.

Дякую тобі, Сашо.

Був Герой. Я його не знала, але знала моя мама. Роботящий чоловік з села, майстер на всі руки, якого мама часто наймала для різної роботи. Він випасав свого білого коня на лугу за маминим парканом. Коня тепер приводить туди вдова Героя. Герой загинув понад рік тому під час артилерійського обстрілу на Донеччині.

Дякую Вам, Валерію.

Героїв багато, бо прості люди стали Героями. Ще є мій дядько, мій двоюрідний брат, чоловік моєї подруги, колишній учень моєї мами (і не один), колишній розбишака з моєї школи, є друзі друзів і знайомі знайомих. У кожного, кожної з нас є знайомі Герої. Для декого з вас, мої любі колеги і читачки, це ваші чоловіки, для декого — сини, сусіди, друзі, брати, батьки, просто знайомі. Ще більше тих, кого ми не знаємо. Пам'ятаймо про них, пишімо і розповідаймо. Дякуймо їм щодня, допомагаймо, як можемо. Будьмо для них надійним тилом.

Слава Героям!

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці