1. (Не) забирай мене

Леся

Він захотів мене.

Так, я все правильно почула.

Він. Захотів. Мене.

Пальці Лютого стиснулися на моїй талії, вп'ялися так, що крізь тонкий шовк сукні я відчула — йому не завадить підстригти нігті.

— Повтори, — чітко, розбірливо промовив він.

— Віддай мені замість оплати її, — ще раз сказав гість, який сидів у шкіряному кріслі навпроти нас.

Він коротко кивнув у мій бік, навіть не назвав мене дівчиною, кралечкою чи на крайняк коханкою, хоч цілком міг. Всі ж саме коханкою Лютого мене вважали. Я зціпила зуби, щоб раптом не бовкнути, що взагалі-то маю ім'я, по-перше. А по-друге, я не статуетка, куплена на сувенірному ринку, яку ось так можна комусь передарувати.

— Її? Навіщо вона тобі? Навколо повно шльондр, маєш гроші — бери будь-яку, — Лютий говорив вдавано безтурботно, але з того, якими холодними і напруженими були пальці на моїй талії, я знала: він до чортів злий.

— Мені не треба будь-яка, хочу саме твою шльондру.

У роті віддало смаком металу, і я зрозуміла, що занадто сильно прикусила внутрішній бік щоки — до крові.

От козел! Хоча чому я дивуюсь? Тільки такий адвокат — без жодних принципів і мудло по життю — міг взятися захищати у суді головного київського наркодилера.

Я добре знала, хто переді мною. Кілька місяців тому Лютий говорив з кимось по телефону і назвав ім'я адвоката, який його захищає — Артур Гривенчук. Тоді я наївно сподівалася, що Лютого таки посадять, і я нарешті здобуду волю. Тому й пошукала інформацію про цього адвоката. І те, що знайшла, не потішило. Гривенчук виявився молодим, але затятим. А головне, безпринципним. Серед його клієнтів були головні покидьки України, більшість з яких він справді відмазав у суді.

Лютого теж відмазав і прямо зараз замість оплати за свою роботу вимагав не гроші, а мене.

Навіщо я йому здалась? Коли б ми були знайомі... Але ж ні!

Я опустила очі, вдаючи, що розглядаю сік у своїй склянці, але з-під вій роздивлялася його.

Симпатичний, не посперечаєшся. Його холодна краса прямо впадала в око. Хвилясте темно-каштанове волосся було ідеально укладене, жодна волосинка не вибивалася з зачіски. Гладеньке підборіддя, прямий рівний ніс, гострі ключиці у розрізі сорочки... А очі! У тьмяному освітленні прокуреної вітальні я не могла розрізнити світло-сірі вони чи блакитні, але точно бачила, які холодні.

— Гм, — пхикнув собі під ніс Лютий. — Вона не якась шльондра.

Вони говорили про мене так, наче мене тут немає. Як же це бісило! Але замість того, щоб сказати гостре слівце чи влаштувати повноцінний скандал, я вдавала, що мене це нітрохи не турбує. Така вже моя роль — бути слухняною помічницею у брудних іграх, полонянкою в руках відбитого на всю голову бандюгана.

Нічого, терпіти залишилось недовго. Мені потрібно назбирати ще буквально п'ять-шість тисяч зелених папірців, і тоді можна буде тікати туди, де він не знайде. На новий паспорт, квитки в один бік і житло вже є, треба ще гроші на життя на якийсь час, адже спочатку доведеться залягти на дно і не рипатись.

— Не проста? А хто тоді? Невже твоя кохана? — Гривенчук усміхнувся так, як усміхаються з неправдоподібної байки. — Не думав, що такий, як ти, може мати сентименти до якоїсь дівки.

— Це не сентименти.

— А що тоді?

Лютий не знав, що сказати. Я відчувала, як він злився — від гніву у нього мало пара з вух не йшла, але, чомусь, стримувався. Можливо, не хотів злити адвоката, який ще може стати в пригоді?

— Вона зі мною не перший рік, я вірними людьми не розкидаюсь. А от тобі вона навіщо?

Адвокат сидів рівно, вальяжно закинув ногу на ногу і наче не помічав люті свого клієнта.

— Хочу бути впевненим, що ти тримаєш слово. Якщо ти готовий віддати її, я готовий працювати з тобою далі. Якщо ж ні — наступного разу розбирайся з апеляцією без мене.

— А не боїшся, що не вийдеш звідси взагалі, і не буде ніякого наступного разу?

— Це не мені треба боятись... Ти знаєш, що на твої гроші спокусяться багато, але жоден інший адвокат тобі не допоможе.

Здається, це було правдою. Лютий прибрав руку з моєї талії. Відпив коньяку, тягнув час.

А я вперше за час розмови всерйоз злякалась. Невже справді погодиться на умови цього козла? Це може зіпсувати мої плани! З одного полону потрапити в інший? Ну ні! Треба було щось робити.

Я обережно поклала долоню на передпліччя Лютого, погладила його і прошепотіла:

— Ти ж не віддаси мене, правда? Це ж просто дурний жарт?

Останнє запитання поставила вже Гривенчуку, часто закліпавши віями і сяк-так змайструвавши дурну усмішку. Ненавиджу корчити з себе дурепу.

Але Артура моя гримаса не пройняла, навіть бровою не повів.

Зате Лютий скинув мою руку зі свого передпліччя і прошипів:

— Віддам. Іди збирайся.

Тільки той, кого вдарив грім у чистому полі, зрозуміє мої емоції в цю мить. Я не могла ворухнутися і не вірила, що почула те, що почула.

— Нікуди йти не треба, — сказав адвокат, а тоді вперше звернувся до мене: — Ти матимеш все потрібне, нічого брати з собою не треба. Хіба що паспорт.

Ага, паспорт. Мій паспорт у Лютого! Сама б рада його побачити.

— Як це нічого брати не треба? — я встала і розвела руками. — А мій смартфон? А улюблені босоніжки? А як я без свого нічного крему? Я його з Америки виписувала, двісті баксів заплатила і місяць чекала!

Гривенчук вперше за вечір виказав невдоволення — стис руки в кулаки, підійшов до мене і чітко, по складах проговорив:

— Я сказав, нічого не треба звідси брати. У тебе все буде.

— Так не годиться! Я не можу без своїх речей!

От халепа! Біс вже з ним, пішла б з цим Артуром, може, від нього легше було б накивати п'ятами, ніж від Лютого, але мої гроші! Готівка, яку я тихцем відкладала не один рік! Не можу ж я залишити все тут. На які кошти тоді почну нове життя?

— Годі. Пішли!