Вітаю, мої любі!

Сьогодні останній день передплати на книгу "Татусь для Катрусі"

https://booknet.ua/reader/tatus-dlya-katrus-b413309?c=4448381&p=1

Завтра викладу епілог і завершу. Тому, хто збирався придбати по низькій ціні - поспішайте!

Потім книга буде значно дорожча.

Уривок:

Я одиноко стою біля улюбленої своєї картини. Мила дівчинка років п'яти у яскраво блакитній сукні дивиться з полотна великими темно-сірими очима. Вона виглядає щасливою і це мене сильно радує. До останнього не хотіла виставляти цю картину на продаж. Але моя подруга і по сумісництву агент Валя, переконала, що треба використати нагоду і показати всі роботи. Вона витратила багато зусиль, щоб домовитись з власником галереї. І лише завдяки їй я зараз тут, невідома художниця серед багатьох професіоналів. 

Сьогодні шалений день, але я задоволена, бо вперше мої картини виставляються у відомій столичній галереї. Заради цього я навіть покинула своє рідне малесеньке містечко і зняла квартиру на невизначений термін. Надіюсь, якщо все піде добре, то затримаюсь тут на довго.

- Картина дуже реалістична, як на мене, - чую позаду знайомий голос минулого і мій світ перевертається. - Дівчинка наче жива.

Груди стискає від болю, а перед очима все пливе. Моє тіло кам’яніє і не можу поворушити навіть пальцем. Стискаю руки в кулаки і намагаюсь втамувати шалене серцебиття, що відлунням відбивається у скронях.

- Вона і є жива, - через силу видавлюю слова, здається я забула, як дихати. - Це ж портрет.

- Надіюсь в неї все гаразд і вона щаслива, - більш невпевненіше говорить. 

І я гадаю, кого зараз він на справді має на увазі.

- Не хвилюйся у неї чудове життя, - фиркаю у відповідь.

Я продовжую стояти до нього спиною, все одно поворухнутись зараз не можу. Відчуваю його присутність всім тілом, і прискіпливий погляд на потилиці. Здається, він хоче просвердлити в мені діру. Мовчанка затягується і я молюсь, коли він нарешті відійде, бо я не збираюсь продовжувати розмову, навіть дивитися на нього не хочу. 

- Єво, - болісно протягує моє ім'я.

- Чого ти тут? - дратуюсь і не витримавши, різко розвертаюсь.

За шість років Артем майже не змінився. Такий же солідний, дорого одягнений, темне волосся трохи довше ніж було, а ось погляд інший. Немає тієї впевненості в сірих очах, лише якась приреченість, чи що. А може мені здається, може я просто хочу, щоб він почувався погано, як почувалась я всі ті роки. Навряд чи це можливо. Скоріш за все він задоволений життям і щасливий.