"І.К.І.П." або моя маленька сповідь

Сльози, "ІКІП", "Персоніфікація"... або Як я повертаюся "до життя".

Тема мого сьогоднішнього блогу може здатися дивною, та я все ж вирішила її підняти. Це не анонс новинки, не чергові дивні роздуми, не прохання про пораду... Це просто відверте знайомство з останніми роками мого життя. З роками, які кардинально змінили мене, які сформували мене як особистість, які допомогли мені знайти свою мрію... Це невеличка історія про мої тяжкі стосунки з літературою.
Я вкрай рідко купую фізичні книги й не менш рідко останні два з половиною роки читаю щось для себе. До вступу у ВНЗ, я вбивала за літо до шістдесяти романів на російській версії сайту (адже там, на жаль, вибір був значно більший) і пишалася цим, пишалася своїм розвитком, знаходила натхнення, навіть пробувала себе в ролі автора, щоправда, менш вдало, ніж на платформі Букнет. Я дихала літературою, я була спрагла до неї, особливо до фентезі – в ньому я знаходила розраду, спокій, відволікалася від навчання й життєвих проблем. Хоча була у своїй любові до книг повністю самотня, адже в моєму оточенні не було, та й зараз практично не має тих, хто зрозумів би мою тягу до світів магії.
Та "доросле життя" поступово позбавило мене змоги читати: спочатку численні пари й шалені вимоги від викладачів, потім зустріч із моїм майбутнім чоловіком – категоричним противником усього російськомовного, а тоді, зрештою, війна. Я впала в депресію, мене перестали чіпляти будь-які історії, щобільше перейти на прочитання рідною мовою здавалося непоборним викликом, бо я мусила покинути свою зону комфорту. Щоб ви розуміли, читання я полюбила лише в дев'ятому класі й відтоді звикла сприймати фентезі винятково російською. Дисонанс між українською був сильно відчутний. Попри це мені дуже хотілося читати далі й більше, але я чомусь не могла. Не чіпляло мене вже ніщо.
Саме тому я вирішила спробувати себе в ролі автора на Букнет. Мене долали численні сумніви, я була невмілою, невпевненою в собі, не мала жодної підтримки та й не знала, де її шукати. Попри це я відчувала потребу в літературі. Вона рятувала мене, дарувала душевну розраду.
Я спробувала – і в мене вийшло. Не ідеально, проте й не надто погано, як для першого разу. Я написала дилогію, після якої, натхненна результатом і припливом читачів, одразу взялася за однотомник ("Персоніфікацію"). Проте не передбачила, що перша історія витиснула з мене всі соки, тому, очевидно, незабаром зайшла в глухий кут: сюжет продумала, проте відсутність окремих деталей не дає його пов'язати в єдине ціле.
І я зрозуміла, що нестача натхнення й чіткого розуміння моїх внутрішніх прагнень не дає мені зрушити з місця. Саме тому почала довгі пошуки. Пошуки, котрі познайомили мене з циклом Дженніфер Арментраут "Із крові й попелу".
Зовсім нещодавно (десь тиждень тому) я наважилася придбати першу частину. Про цю книгу говорив увесь мій букток, я знала, що вона здійняла цілий фурор у світі фентезі. Та принципово довгий час не звертала на неї уваги: не люблю підкорюватися загальній течії та потрапляти під вплив чогось дуже популярного. Але цього разу таки підкорилася і придбала роман, який, зрештою, нагадав мені ті давні безтурботні літні канікули, коли вечорами я впивалася різними захопливими історіями. Я знову, вперше за три роки, по-справжньому смакувала абсолютно оригінальну й нетипову для світу фентезі історію. Історію, просякнуту глибокими почуттями, цікавою філософією, захопливими сюжетними лініями й поворотами... Цикл "Із крові й попелу" повернув у мені читача до життя. Я чимало важливого взяла для себе й чітко усвідомила свої цілі, навіть мрії. Зрозуміла, що хочу писати не для слави чи грошей, хоча й це приємний бонус, а, першочергово, для душі. Хочу, щоб мої читачі захоплювалися мною настільки ж сильно, як це сьогодні робила я відносно Арментраут, вдесяте перечитуючи моторошний випадок у замку й переживаючи страшні почуття головної героїні. Боже, та в мене ледь серце не стало від напруження! Давно я так багато не плакала, не сміялась і не раділа за якогось героя, як сьогодні за Маківку.
Сестра в цей момент насмішкувато сказала: "Вони ж не реальні, чому ти плачеш? Насправді вони живі". Це, мабуть, дивно, проте героїв книг я сприймаю абсолютно інакше, ніж акторів у фільмах. Останні, мабуть, і залишаються живими після фіналу кінострічки, проте книга – обмежений світ, де все перебуває й існує лише в межах однієї історії, одного простору, отже, не має іншого вибору, окрім як підкоритися волі автора: смерть є цілковитою! кохання – лише справжнім або ж несправжнім! зрада - не звичайна постава! а народження – це справді народження, поява на світ нового персонажа з його непередбачуваною долею, з його досягненнями, вдачами та невдачами... Особливо сильно це відчувається, коли книга написана з душею. Тоді волею чи неволею читач по-справжньому проживає історію. Як я "ІКІП".
Здається, завдяки цьому твору я знову навчилася відчувати. Відчувати книгу, її мудрість. Навчилася розуміти та співпереживати героям, навчилася плакати через їх утрати й радіти їхнім досягненням. І я не вважаю це дивиною. Я надзвичайно щаслива, що розумію цінність таких дивовижних історій.
Щаслива, що володію магією подорожувати світами й проживати сотні життів, зустрічати тисячі людей і вчитися в них мудрості, виходити за межі реальності й розуміти приховане. Справді, безмежно щаслива.