Вітаю, любі!

Знайшла на Букнет емоційну новинку і кваплюся поділитися! Це історія до щему, яка викликає непідробні хвилювання за долі героїв!

Це роман Устини Цаль "Її чужий, її рідний"

У юності ми всі творимо дурниці, вірно? Але не у всіх ці дурниці приносять такі доленосні наслідки, як у житті Остапа і Мирослави. Вісім років через помилку юності він живе з муками совісті. Вісім років вона самостійно виховує донечку, несучи на власних плечах вантаж турбот і страхів.
Але, як то кажуть, доля дарує їм другий шанс — зустріч. Мирослава приходить влаштовуватися на роботу у фірму Остапа. Він її впізнає, а вона його — ні. А ще йому невідомо, що у неї є донечка. Його донечка. Їхня донечка. Що буде, коли він дізнається? Що буде, коли вона його впізнає? Ці питання не відпускають протягом читання!

У тексті є:зустріч через роки, бос і підлегла, спільна дитина

Мирослава підійшла до дверей, і вже торкнулася ручки, але, чомусь, пригальмувала, наче вагалася, чи йти.

— Ти ще щось хочеш спитати чи сказати? — він безпомилково зрозумів її вагання.

Вона розвернулась і подивилася йому прямо у вічі.

— Ви ж це все говорите без підтексту?

— Тобто?

— Маю на увазі, ваша доброта і ввічливість... Сподіваюся, це не якесь особливе ставлення до мене?

— Боїшся, що я чіплятимусь? — Остап спробував усміхнутися м'яко і заспокійливо, хоча душу зсередини шкребла та сама давня провина. — Не чіплятимусь, обіцяю.

— Тоді добре. Вибачте, що я запитую...

— Все гаразд. Ти будеш єдиною дівчиною у чоловічому колективі, я розумію твої побоювання.

Вона пішла, а він так і стояв, дивлячись у дверне полотно.

Чіплятись, звісно, не буде. Але не мати особливого ставлення — цього обіцяти не міг. У нього до неї вже особливе ставлення.

Читайте книгу тут

Щоб відстежувати сторінку авторки, тисніть сюди