"Хроніки. Вічність Марка" Шматочок та візуал

ХРОНІКИ.
ВІЧНІСТЬ МАРКА

Читай тут!!!

Ніколи не був  звичайним ще й тому,  що зумів пережити найбільший всесвітній потоп, за межами єдиного прихистку, який було наказано будувати заздалегідь. Тоді ніхто не слухав,  про наближення негоди, а на пророка, що сповіщав про біду плювати, і відверто висміювали його.  А коли все сталося, як пророкували, ніхто  не мав можливості сховатись від біди, і я не був винятком. 

Холодні темні води накрили все, і здається сягали самого неба.  Тоді думав, що нарешті знайду спокій, і перед смертю бачив як  вода поглинає віх і все на своєму шляху. Але коли  це божевілля минуло, виявилося, що для мене це був просто довгий сон, навіть без сновидінь. 

Після потопу всі загинули, панував хаос, а я просто відкрив очі, ніби після довгої ночі.  Мабуть, добре, що тій події не було свідків.

Ну й опісля  багато траплялося зі мною та довкола мене. Наприклад вдалося пережити  всі ці гидкі кроваві війни, які не мали жодного сенсу. В їх засновників не було і краплі здорового глузду, лише тваринні бажання перемогти за будь-яку ціну, і набути слави, яка з часом тьмянішала, згасала, а потім зникала. Все забувалося, розвіювалося з попелом їх предків, які гинули в інших таких само марних війнах.

Я був  свідком  коли природа показувала свою силу, і хвилі,  земля чи скала карала людину, за ріки крові, що вони проливали один в одного.  Я сам не потребував їжі і води, але  бачив голодних, спраглих, і ситих, які не розділили  їжу і воду з нужденними, лише щоб показати свою перевагу над тими. Я не переставав дивуватись жебракам, що готові були відати останній шматочок хліба в ім'я добра та любові. Я був особисто знайомий і з тими, хто вмирали за віру, і з тими, що вбивали за неї. Я знаю, що все це відчувається і тепер, щодня, щомиті. Ще потворнішим є те, що дедалі частіше зло ховається за маскою  щирості, добропорядності і вірності.

Все це  я пережив і переживаю щодня без особливої шкоди для  здоров’я, але при цьому добре заплямовуючи совість. Бо  найгіршим є те, що я продовжую бути стороннім глядачем, і не можу, не маю права  суттєво впливати на хід історії. Я брамник - безсмертне створіння, і це безумовно дає мені кілька переваг, про які я добре знаю.

       Маю тіло, що не відчуває фізичного болю, швидко регенерується, ну і звичайно швидкість та спритність, якою не володіє ні один звір на Землі. Ще одним бонусом стала нелюдська сила, якої не мав жоден зі смертних, що коли-небудь існували. Спочатку це частенько ускладнювало мені життя, я просто не тямив як всім цим “добром” користуватися, та і власне для чого воно мені? Але з того часу багато води перетекло і вітру навіяло, а світ дуже змінився. І те, що спочатку заважало, і по сьогоднішній день з добряче допомагає при захисті від численних нападів демонів та чорних магів. До речі, щодо потворності чи краси, я швидше ідеал грецьких богів, ніж почвара, хоча б зовні. І це зовсім не вихваляння — ще один подарунок долі, який допомагає у спілкуванні з людьми, та їх повній довірі, здається їх гіпнозує моя зовнішність, особливо жінок. 

І самому не важко здогадатися, що з такою кількістю переваг, має бути якась жертва, віддача, недолік. Бо за все цьому житті потрібна плата, і я про це знаю краще будь-кого, адже ще до народження в мене відібрали право на звичайне людське життя, і замінили на те, що маю зараз…

Навіть матері не було, як у кожного іншого, хто приходить у цей світ. Був створеним просто з попелу і води, й гадки не мав, для чого я тут, лише з часом прийшло усвідомлення.

Ще одним випробовуванням  стало  —  душа і тіло без почуттів та емоцій. Я і зараз запитую себе, чи є, насправді, в мене  душа? Адже під привабливою, та незламно — сильною на вигляд людською оболонкою затаїлася справжня потвора. І щоби вижити вона мусить живитися людськими емоціями, найпотворнішими та найпрекраснішими. Але частіше це бридкі та просто огидні емоції, яких куди більше у великому місті ніж людей які щиро світяться добром та несуть позитив.

Це не міф і не казка, а частина мого повсякдення, хоча за кілька останніх століть воно багато разів істотно змінювалося. Були різні часи, і насправді я знаю, що на моїй совісті чимало смертей, хоча все це лише умовно. Бо я ніколи не вбивав людей навмисно або заради втіхи, але я таки робив це багато разів обороняючись. Я і далі харчувався їх емоціями поки вони повністю не виснажували свій енергетичний потік, і вже не могли відновлювати  резерви, це призводило до складної затяжної депресії, з якої було лише два виходи: або прожити коротке життя беземоційного овоча, якому життя не миле, і їсти не хочеться, і навіть вставати з ліжка — це не мине як застуда через тиждень, два. Або покінчити життя самогубством тут і зараз, ковтнути кілька пігулок, або зробити крок у безодню закінчивши своє нице, нікому не потрібне існування. Ці люди сподівалися, що так полегшать свої муки, але думаю, що на тому боці не буде легше. Та точно ніхто не знає, навіть я, це лише припущення. 

Тоді це був єдиний відомий мені спосіб вижити, емоції для мене досконалий спосіб харчування, а людська їжа лише звичка, або як склянка води на голодний шлунок. Адже ніхто з людей не думає: «А може сьогодні не дихати, можливо пожити трохи у воді?» Це нагальна потреба… Інстинкт з яким народжуєшся, а припинивши — помреш. Ну або не помреш, а будеш мучитися від вічного голоду —   не найкраща перспектива!

В мене ніколи не було вибору, що жорстоко, якщо врахувати, що я такий не один. У мене була сестра -  досконала істота. Вона взагалі ніякої їжі не потребувала, просто з’явилася одночасно зі мною, знаючи не більше мого. Ми були такими схожими, але такими різними. З самого початку вона ставилася до людей як до рівних собі, я ж зневажав їх, чи то себе, за те, що не був таким як вони — був сильнішим і безсмертним. І водночас не такий як сестра — Єлена. Звісно, легко любити і співчувати цим немічним створінням, коли вони тобі не потрібні і шкоди завдати не можуть. Єлена мені завжди здавалася душею… Моєю душею, що існує і ходить роздільно від мене. Світла частина мого невмирущого єства - моя совість: корила за погане, але при цьому не зневажала за мої вчинки. Так, вона казала і показувала, коли я був не правим, та чи слухав я тоді? Ми завжди були разом, я відчував нездоланне бажання опікуватися нею та захищати, і це почуття було в мене з самого початку.

І до кінця…

Марк

 

Анна думала, що чоловік просто піде і дасть їй спокій. Він лякав своєю поведінкою, а ще голова просто розколювалася, хотілося сховатися під ковдрою, як дитина ховається, думаючи, що та захистить її від усього світового жахіття.

Але тишу знову розірвав спокійний низький голос, що відлунням відбивався від стін великої кімнати.

— Тут на сотні кілометрів, ніхто не живе, довкола густий ліс, навіть найвідчайдушніші туристи сюди ніколи не заходять. Як така тендітна дівчина могла тут опинитися? Мені це не зовсім подобається. Хіба ви  тікали від когось? Але мало хто з людей подолає таку відстань, та ще й через такі густі чагарники ожини та терену, що росте у тій місцевості на кожному кроці. Тому дуже хотів би знати, як ви опинилися так далеко? Не те, щоби я тиснув, але якщо ви щось знаєте, або згадаєте, скажіть  про це негайно. Це важливо, насамперед для вас, і вашої безпеки, і не думайте, що зможете від мене щось приховати. Знову цей пронизливий погляд, від якого хочеться просто стертися з лиця землі, але відповіді на поставленні питання дівчина і справді не мала.

Анна

 

— Послухай, я розумію твоє становище, ти збентежена усім цим, але не приховуй нічого, ми справді тобі не вороги, хочемо лише допомогти! Розкажи, як ти потрапила у цей ліс,— знову ця розмова.

— Я не знаю,— коротку, але правдиву відповідь дала Анна, хоча голос був на тон голоснішим ніж цього вимагали обставини.

— Слухай ти, я тобі тут нянею не наймалася. Сиділа біля тебе три тижні, витягнула  з того світу. Хто ти така, щоб усі бігали довкола тебе, як біля розбитого яйця? Тобі краще забратися звідси, і забрати з собою прихвоснів, що після твоєї появи виростають як гриби з під землі.

 Катріна

Продовження тут!!!

Подарунок:

c23nmiqE

"Повернути Лілею"

Бережіть себе!!!