О, прямо з заголовку буде видно, про що піде мова. А мова про ті страхи, котрі супроводжують моє тикання пальцями об клавіатуру. І таких письменницьких страхів у мене овербагато (гадаю, у кожного автора они є, це не є секретом), а щоб викликати їх на дуель, треба щось міцніше, ніж кольчуга та шолом. 

1. Страх нецікавості. Банально звучить, але то так. Це ота ситуація, коли читач пише, шо "фу, ніякого екшену, шо ти тут взагалі пишеш. Може, краще йди курсові пиши зі своїм занудством". Нецікавість випливає з того, що я можу не зачепити читача чи то героями, чи то сюжетом, чи то власним стилем. Але я вживаюся з думкою, що всім не вгодиш. Починаю вгоджати хоч собі.

2. Страх переборщити. Переборщити я можу з текстом (його кількістю), з описами (стілець, він такий прекрасний, у нього чотири ніжки, але він все одно прекрасний) та беззмістовними діалогами ("Ми їдемо до Парижу". "Куди їдемо?", "До Парижу", "До Парижу?", "Так") 

3. Страх стати заклішованою. Хоча зараз я намагаюся переосмислити для себе кліше як читачка. А як авторка зрозуміти, що іноді кліше не оминути, іноді то нормально. Але пункт номер два - не переборщити з кліше. А оскільки я раніше зовсім не працювала в жанрах любовного роману, то це взагалі для мене проблема. 

4. Страх помилок. Може, це зі мною зіграв злий жарт мій комплекс відмінника, але! з моєю нелюбов'ю до редактури власних творів, я боюсь, що у мене в сюжеті будуть прямо чорні діри, нечитабельні речення чи дурні герої. 

5. Страх сухого тексту. Це те, що породжує страх номер два (все до нього зводиться) і страх номер один. Якщо текст сухий, він частіше всього нецікавий і читати його неприємно. 

Ось такі справи, сонечка. А ще я хочу подякувати всім, хто підтримав моє конкурсне оповідання "Дванадцять місяців". Дякую дуже-дуже.