Любі мої, поки ви чекаєте продовження в "Місто Драконових Кісток", хочу порекомендувати вам дуже цікаву історії

Душа у подарунок

Втекти від небажаного шлюбу? Легко! Влаштуватись на роботу за спеціальністю за сім днів? Та навіть за один впораюсь! Перейти дорогу одному з найвпливовіших людей столиці та активувати його родовий артефакт? Раз плюнути! А ще влипнути в розслідування, обзавестись ворогами… та закохатись? З моєю вдачею – виключати не можна нічого.

***

– Шановна Аліса Фейл! Я, Олівер Санд, власник майстерні артефактів "Оберіг", що знаходиться на вулиці Білих вогнів, будинок вісімнадцять, нашого славетного Сальборна, смію запросити вас пройти співбесіду на посаду майстра-артефактора за рекомендацією ректора Академії Артефакторів – Філа Тоєна, з окладом згідно зі штатною посадою, без урахування понаднормових та премій. Прохання: дати відповідь найближчим часом і не залишати мене напризволяще. Дата: 10 серпня 1507 року. Підпис”. "Блазень!" – подумки затаврувала я свого рятівника і перевела повний надії та здивування погляд на батька. – Ти все це спланувала з самого початку, – докірливо хитаючи головою, сказав батько. Кинув погляд у миску, скривився і відсунув її якомога далі, вирішивши, що від виразки з такою донькою все одно не вберегтися. – Влаштувала мені виставу вчора. – Що ви, татусю! Хіба я могла? Та й де мені знати, що мене рекомендував ректор? – невинно хлопаючи віями, промимрила я, зображаючи з себе задоволену і страшенно щасливу молоду спеціалістку. – Як же він вчасно тебе рекомендував! Просто відчував, напевно! – вигукнув тато. – Ось ви кричите все, кричите, а потім самі ж на виразку скаржитесь, – докірливо похитала я головою. – Краще б пораділи за єдину дитину. Батько на це кисло посміхнувся і знову підтяг до себе тарілку. – Ну, майстра Санда я знаю, він людина хороша, відповідальна... Але бачить Вічний, Алісо, я не хотів би тебе відпускати туди одну. – О! Я прожила шість років у Академії! – У закритій Академії, – поправив мене тато, підвищивши голос. Гаразд, нехай буде – у закритій! – І менше з тим... – наслідуючи його прикладу, скрикнула і я, але після перевела подих і сказала вже спокійнішим тоном: – Тут всього пара годин трясіння в кареті... Тату, подумайте самі, ну що зі мною може статися такого, що ви так переживаєте? – Я не за тебе хвилююсь, а за столицю! – І я знову надулася.

Тицяй тут