РОЗДІЛ 1

– Алісо! Ну, придивись ще разок... – слізно протягнув батько, поважний лікар Фейл сорока восьми років від народження.

– О ні, тату, помилуйте, – не здавалася я. – Надивилася! На все життя бажання знатись з чоловіками відбило. Ви вже мені вибачте, але не можна так відразу по не зміцнілій дівочій психіці. Я вже подумувала, як мені за фамільні коштовності купити місце в монастирі Вічного. Пожаліли б доньку!

– Алісо! – скрикнув батько, схопившись із крісла, і спробував нависнути на мене своїм авторитетом. Авторитету заважав стіл і відсутність фізичних навантажень останніх років так… багато. Від чого лисинка на маківці мого батька спітніла і заблищала, як мій перший магічний амулет.

Може, шість років тому я була б глибоко вражена, розгубилася і вискочила б заміж. І навіть не лише за Альбертика, що колупає в носі за обіднім столом і віддано дивиться на свою матінку, а й за сусідського цапа. Бо татечко – є закон.

Слава Вічному, шість років Академії Артефакторів, найкраща подруга – донька верховного судді – і життя студентське в принципі всілякі дурниці з моєї голови вибили. І тепер я рішуче не хотіла чинити всупереч зі своїми прагненнями та планами.

І нехай моє бажання застосовувати отримані знання та заробляти на цьому гроші батько називав маячнею, я відступати не збиралася. Все ж таки в мене тепер за душею були не тільки матусин медальйон, пара перснів і три сукні, а ще й диплом спеціаліста. З відзнакою.

– Ну що ви так кричите, татечку?! У вас, пам'ятається, від цього потім голова болить і зі шлунком біда трапляється! – дбайливо нагадала я, про всяк випадок піднімаючись із крісла. Мало, може так статися, що татко забуде про те, що в нього зайва вага і радикуліт. – Але я рішуче проти того, щоб закопувати свій талант у землю. Шість років в Академії! Як-не-як!

– Твоя мати б цього не витримала, – батько видихнув і плюхнувся назад у крісло, зобразивши таку вселенську скорботу, що навіть фікус на підвіконні зів'яв.

Це був удар у найболючіше місце.

Мами не стало, коли мені ледь виповнилося десять. Але тато дуже своєчасно мені про неї нагадав. Тому що він не знав або ж просто забув, що останніми словами, які вона мені сказала, були: "Ніколи не відступайся від мрії заради чужих планів!"

Знала б мама... а може, й знала.

У сім'ї не прийнято було згадувати, що, виходячи заміж, Еріка Ларс закопала дар менталіста у сімейних турботах, брудних пелюшках та бажанні догодити коханому чоловікові. Тому що поважній дамі не личить займатися таким зухвалим ремеслом, як ворожіння і колупання в чужих думках. Мало що там можна виколупати.

І ось моя мама, щоб залишатися пристойною дамою, все своє життя намагалася відхреститися від свого дару і всього, що з ним пов'язано. Що до тридцяти років і звело її з глузду.

А потім – відправило на той світ. Навіть такий талановитий лікар, як тато, та маги зі столиці нічого не змогли зробити.

Так от: татко, знаючи, чим закінчила його кохана дружина, міг би та промовчати щодо неї взагалі.

Тільки зараз я повною мірою усвідомила всю жертовність її вчинку. На жаль чи на щастя, я цим недоліком не страждала.

Глибоко вдихнувши, я виразно схлипнула і пустила сльозу. Це в мене вийшло легко, навіть не довелося вигадувати потрібну сцену. Обстановка та тональність розмови сприяли.

– Моя мати не винесла б, якби мене видали заміж силою і змусили народжувати дітей та гуляти із собаками. А у вихідні приймати міських пліткарок, яких сама вона на дух не переносила. І ви, татечку, дуже вчасно згадали про обіцянки, які їй давали безпосередньо перед її смертю – оберігати мене.

Я говорила спокійно, сумно і так трагічно... Батько почервонів. Після – побілів, але в кінці просто здувся і відкинувся на спинку крісла.

– Це для твого ж блага, – втомлено знявши окуляри й потираючи перенісся, бубонів батько. – Що б ти нічого не потребувала. Жила в достатку, затишку, турботі.

– О! Позбавте мене таких переваг. Я поки що до них не готова від слова "зовсім". І я сама чудово можу про себе подбати. Ще раз наважуюсь нагадати вам, що не далі як сім днів тому отримала диплом з печаткою канцлера. І тепер можу працювати за фахом.

Це було зайвим, схоже.

Татко хруснув окулярами, потім з такою ненавистю глянув на них, ніби вони на зло йому зламалися, в найневідповідніший момент зіпсувавши йому й без того жахливий настрій. А потім витріщився на мене так, наче я винна і в тому, що зламалися окуляри, і в тому, що впали три вежі на кордоні з Вірлендом влітку минулого року...

– Значить, працювати за фахом? – якось зовсім нервово вирішив уточнити тато. – Отже, забезпечувати себе? Значить, самостійна?

– Татусю, ви знову кричите! У вас виразка відкриється від таких тональностей, – зауважила я, намагаючись трохи заспокоїти його, але, здається, вийшло не дуже. І тому я малодушно почала відступати до дверей.

– Значить, ти захотіла сама розпоряджатися своїм життям, Алісо?! Добре! Я радий, що ти так виросла! – Ось тільки радості його голос не висловлював ні краплі. – Диплом артефактора, кажеш?! Та вас таких з Академії лише цього року два десятки випустили! Чи ти думаєш – всі майстерні Імперії чекають на тебе з відчиненими дверима та мішками золота? Ще спробуй на роботу влаштуватися.