Те, чого ви не знали про "Лукомор'я. Дубль два"

Звісно, при спогаді про Лукомор'я багатьом на думку одразу ж приходить пушкінська казка. Але поет лиш оспівував легенду, котра була відома ще у дохристиянські часи. Лукомор'я згадується у слов'янських міфах, як місце, де знаходиться вісь Світу - Світове Дерево за допомогою котрого можна потрапити до інших світів. Його віття сягає небес, а коріння - пекла.

Інше Лукомор'я згадується у "Слові о полку Ігоревім", як місце, де поєднуються луки й море у низинах Дніпра, але до міфів це відношення вже немає, і перша версія мені більш до душі))

Ідея цієї книги давно вже вертілась в моїй голові. Мені завжди хотілось дізнатись: що ж насправді ховається за казками та міфами? Тому, я просто відпустила свою уяву у спробі зазирнути за ту завісу між світами.

Чому Дубль два? Героїня книжки  - Валерія - теж вважала, що першою - була знайома з дитинства казка, от і ляпнула, коли дізналась, куди її занесло: "Лукомор'я. Дубль два", маючи на увазі, що спочатку був "У Лукомор'я дуб зелений". Після чого їй і роз'яснили, що відома казка - лиш проєкція справжнього місця.

До речі, хто не читав, можете дізнатись дещо про міфічних персонажів, котрих я використовую у книзі, в моєму блозі тут і тут 

Тож, запрошую до Лукомор'я. Дубль два та другої книги циклу Володар Стрибор'я 

Невеличкий уривок:

– У Лукомор’ї?! – мої очі зараз, мабуть, були розміром із блюдце. – Ви сказали – Лукомор’я?!

– Саме так я й сказав, – лукаво осміхнувся чоловік. – Кожна місцина має свою назву. Ця називається – Лукомор’я.

Я спантеличилась:

– Лукомор’я – дубль два…

– Чому – дубль два? – здивовано дивився на мене Колвін.

– Відлуння казкового.

– Ось ви про що, – посміхнувся він. – Тут ви помиляєтесь. Казкове, якраз, відлуння цього Лукомор’я.

– Хочете сказати, – втупилась я в нього, – що про нього знали віддавна?!

– А ви думаєте казки на пустому місці народжувались? Усі вони – відлуння чогось, – професор хитро подивився на мене. – Вам я наливати не буду.

В мене навіть мову відняло на якусь хвилину.

– Атракціон небаченої жадібності! – випалила я, як тільки здатність говорити до мене повернулась.

– А я не через жадібність, – з цілком серйозним виразом обличчя заявив мені Колвін, хоча навіть при свічках було видно, що в очах у нього знов бісяться бісенята. – Ви й твереза на людей кидаєтесь.

– Ага! Забули додати, що і на нелюдей також.

Чоловік розсміявся:

– Мене ви ким вважаєте: людем чи нелюдем?  

– От, як вина не наллєте, буду вважати нелюдем!