Доброго дня усім! 

Не знаю як у інших авторів, та у мене є улюблені моменти із книг.  Випадкова ідея, яка стане ізюминкою у всій історії. 

Сьогодні хочу поділитись такими уривками із дилогії " Ягоди долі":

"У повсякденній рутині минулі потрясіння мимоволі забуваються, зникають із життя, наче їх і не було. Проте, варто їх озвучити, як все повертається у яскравій картинці з усіма почуттями й емоціями. Повернутись у ті ліси – це те саме, що зайти у воду після того як ледь не потонув. Назар підійшов до мене і спитав:

- Що з тобою? Я думав, ти зрадієш!

- Я згадала вовків, - після витриманої паузи продовжила: - коханий, пообіцяй, що я більше ніколи не потраплю на ту полонину!

- Я чув, що всі вагітні надто емоційні, але щоб настільки! Я обіцяю тобі, що ти там ніколи не опинишся, навіть якщо захочеш."

***

"Від холоду зуб на зуб не попадав, я прокинулась і ледве розтулила повіки. Одразу обхопила себе руками, намагаючись хоч трохи зігрітись, та це не надто допомогло. Стеля була так близько і, здавалось, рухалась, це, мабуть, у мене в голові паморочиться, вона болить, аж розколюється. Я намагалась зрозуміти, як саме тут опинилась, а коли згадала про авто і викрадача, різко підстрибнула від страху. Від сплеску емоцій почала ясніше роздивлятись довкола. На мені вчорашня сукня, туфлі, пальто, ще якась куртка, накинута на голі ноги. А ця стеля – верх намету, яким трусить у всі боки від сильного вітру. 

Тепер я похолола від страху ще більше, хоча здавалось, що далі нікуди. Здивувало, що я не була зв’язана, тож поспішила вийти й оглянутись довкола. Та краще б цього не робила. Ледве розкривши замочок блискавки замерзлими і неслухняними пальцями, незграбно вийшла назовні. 

А далі кадри з фільму жахів, мого персонального фільму. Безкраї замерзлі гори з усіх боків, чорні хащі, моторошні хмари і мій самотній намет. Я озиралась довкола і поволі розуміла, що відбувається. Це та сама полонина, на яку я благала більше ніколи не потрапляти. А викрадачем був Назар, він підсипав снодійне у воду і доправив мене саме сюди навмисне, щоб помститись. 

Я хапала ротом морозне повітря і не могла нормально видихати. Деякий час була у ступорі, а потім кружляла, шукаючи його очима. Коли зрозуміла, що абсолютно сама, нестримно закричала:

- Назаре!!!"

Любі читачі!  Як Вам цей емоційний момент? Радо зустрінусь з Вами у коментарях. Щиро дякую за прочитання, зірочки і підписки! 

Запрошую авторів ділитись своїми моментами!

Посилання на книги:

https://booknet.com/book/399478

https://booknet.com/book/403803

Щиро Ваша:

Мирослава Білич!