Боже, як же я хотіла написати цей блог пізніше, щоб, не дай боже, не злякати Рому Аріведерчі та Лео Нура. Ось вже кілька місяців (здається так), ці хлопці роблять моє життя сонячним, яскравим та неперевершеним! Я кайфую щоразу, коли заходжу на сторінку "По той бік сонця". А знаєте чому?

БО ЦІ ДВОЄ МЕНЕ БЕЗБОЖНО СТІБУТЬ!!!!

Хлопці, тільки не зупиняйтесь, це реально круто)))

Хоча, певно, варто почати з передісторії...

Колись давно мені наснився сон, який і став першою сценою у книзі. Я прокинулася з чітким усвідомленням - я маю. про це написати. Тільки от проблема була в тому, де я, і де посапокаліпсис - ми не те що на різних полюсах - ми на протилежних кінцях галактики. Далі від мене тільки космічна фантастика. Але муз категорично топнув ніжкою й сказав - треба писати. То ж вибору мені не лишили. 

Було страшно, але я вважала, що впоралася - одночасно ніжна й жорстока історія про світ майбутнього, де слухняня й тиха дівчина Аміна заради порятунку батька йде проти системи та піддає себе смертельній небезпеці. Мисливець Джеймс спочатку не бачить в ній нічого особливого, але потім змушений все ж краще придивитися до своєї нової рабині, та, звісно, закохується в неї (ну я ж дівчинка, інакше й бути не могло). 

У цій книзі ідеально все - характери героїв, зрада та реакція "неванільного" хлопчика, та навіть технічні аспекти майбутньої системи автомобілів (ох, як я катувала чоловіка тими питаннями...). Скільки в мене було страждань, коли прочитала десь про майбутнє світу, якщо все станеться так, як я написала, і стало зрозуміло - все буде не так. Втішало одне - перевірити реальність суджень ми зараз не в змозі. 

Але проблема була в тому, що я писала це з огляду на власні думки й розуміння. Для мене все було ок, як і для більшості читачок, але... Ми бачили гарну історію на цікавій сцені з незвичними декораціями. А ці двоє жевжиків (так, хлопці, то я про вас) кожної проди писали мені та-а-а-акі іронічні перли, що то капець. Інколи вони були дуже корисними (дякую, врахувала всі зауваження), інколи я доводила правильність своєї думки й пояснювала те, що було незрозуміло з тексту, але здебільшого відверто ржала. 

Мої любі колеги-хлопці змусили мене геть по-іншому на все поглянути, і неможливо було сприймати серйозно те, про що писала раніше. Здавалося, я читаю дві різні книги - ту, що написала я, і ту, що читають вони. 

Ще кілька років тому я б зробила щось з цього:

- начхала б на їхню думку "бо вони нічого не розуміють"

- образилася б і закинула публікацію

- продовжила писання, сумніваючись у кожному слові

Але, на щастя, це сталося лише зараз, і показало, що досвід, самоіронія та можливість почути думку інших - крута штука. Та й всі ми різні - я не читатиму сюр, а хтось в захваті від нього. Та й, як не крути - чоловіки та жінки часто очікують від книг різного, і сприймають все інакше. 

Тепер же я стала іншою й радію тому, що хлопці не ховаються, і сприймаю це як своєрідну підтримку (і не лише тому, що своїми коментарями вони "піднімають" книгу). Вони читають і, можливо інколи офігіваючи від кожного слова, заливаються валеріанкою. Але вони кажуть свою думку, і це круто. Дійсно круто! 

"Солдати, які не вміють битися? Л - логіка"

(фото не є пропагандою цигарок та куріння)

Одним словом, хочу сказати головне - не бійтеся критики, постібатися з себе та не будьте наївними - ми не настільки геніальні, як вважаємо, коли завершуємо першу книгу. Але ми вчимося, розвиваємося і готові враховувати власні помилки.

До речі, саме тому я й взялася за "Пампушку для боса". Мені цікава книга та її герої, але головне - я хочу показати, наскільки дурними інколи бувають шаблони, які тикають усюди...) Це стьобна книжка, то ж не варто забувати про це)))