Белгард усміхається, але в цій усмішці немає ні краплі веселощів. Він підходить до столу й наливає собі веселющого напою, жестом пропонуючи й мені.
— Лаусен має рацію в одному: звіра не викорінити. Іноді я відчуваю, як мій дракон ворушиться там, усередині, — він торкається грудей. — Скребеться під шкірою, вимагаючи неба. А замість цього я мушу слухати скиглення про наложниць. До речі, про наложниць… Нагадую: Руда — тільки моя. І це не обговорюється.
Я киваю, роблячи ковток.
— Твоє право. Але будь обережний, Белгарде. Ти вчора зірвався на дівчині. Крики було чути навіть у моєму крилі. Якщо будеш так старатися, вона довго не протягне.
Белгард не відповідає, продовжуючи задумливо дивитися в келих. Я ж ловлю себе на думці, що мої власні слова про «звіра всередині» відгукуються дивним болем. Я згадую Кіраха. Його переляканий погляд і свій незрозумілий потяг до нього. Безкрилі Боги! Може, є сенс розбудити мого дракона, щоб він регенерував і виправив реакцію мого тіла на цього хлопчиська?
Зітхаю. Будити дракона — не найкраща ідея. Може, можна якось інакше приборкати мою неправильну похіть?
Вирушаю на тренувальний майданчик. Фізичні вправи до повного виснаження і холодна вода з колодязя після завершення тренування мають допомогти. Головне — щоб Кірах там не опинився!