Майже фінал...

Вступ у спадщину стає другим колом цього кошмару. Коли нотаріус зачитав заповіт, у кабінеті повисла важка тиша. Марк залишився вірним собі до кінця: усе порівну на трьох — мені, Анні-Марії та Едварду. Але з умовою, яку він вважав «мудрою», а я — фатальною: діти зможуть розпоряджатися своєю часткою лише після двадцяти п'яти років і за наявності диплома про закінчення університету.

— Він хотів як краще, Діано, — переконує мене старий юрист, поправляючи окуляри. — Він хотів, щоб у них був стимул.

Стимул? Для Анни-Марії, яка вже влаштувалася у Штатах, це просто формальність. Але для Едварда…

Мій син завжди був іншим. І в день, коли потрібно подавати документи до університету, він приходить до мене у вітальню, де я сиджу, обкладена теками з борговими зобов'язаннями та рахунками за клініку.

— Я не піду в університет, мамо, — глухо каже він, дивлячись у вікно.

— Едварде, ти ж був присутній під час оголошення заповіту. Ти залишишся ні з чим і після двадцяти п'яти, якщо…

— Мені плювати на гроші! — він різко повертається, і в його очах я бачу рішучість. — Я не збираюся протирати штани в аудиторіях. Я йду служити. Повістка вже у мене.

У мене все холоне всередині. Мій хлопчик, який завжди був захищений стінами нашого добробуту, вирушає туди, де немає ні охорони, ні родинних привілеїв.

Так почалися мої місяці самотності. Анна-Марія за океаном, Едвард — в армії, а я — сам на сам із величезним будинком, у якому кожен куток нагадує про минуле, та з бізнесом, який повільно, але впевнено намагаються розтягнути по шматках «вірні друзі» мого покійного чоловіка.

Саме тоді, серед рахунків, візитів до нотаріусів та дзвінків від сина з частини, я прийняла рішення — продати весь бізнес і майно Марка. Покласти всі гроші на рахунок у швейцарському банку і повернутися в Україну.