Їхнє перше кохання було під забороною. Їхній дитині не дали народитися. Їм не залишили шансу пробачити один одного.

Їй було 19, коли батько змусив зробити аборт, збрехавши, що дитина народиться хворою.
Йому – 21, коли він пішов на дно так само з допомогою її батька.

Вони мали зненавидіти один одного за зламані життя.
Рятуватися кожному довелося самому. Але коли через 8 років їй знадобилася допомога – він простягнув свою руку. Тому що як би не намагався – забути її не зміг.
Він продовжував кохати свою Поліну наперекір усім заборонам. 

– Дай свій телефон.
Гаврило наказує, хоч Полі здавалося, що зараз все зрозуміє, розвернеться і піде... 
– Ні, – вона відмовляє, хитаючи головою. В обличчя не дивиться. Не хоче бачити ні жалю, ні розчарування.
– Все одно отримаю…
Поліна моргнути не встигає, як залишається без телефону.
Він у руках у Гаврила. Хлопець щось клацає, чекає...
Майже відразу в кишені джинсів спалахує екран його мобільного телефону.
– Дякую за довіру, Поль…
Він усміхається із зубами, задоволений собою, а у Поліни навіть рот відкривається.
– Я слухавку не візьму…
Вона обіцяє вперто, але він ніби сміливості набрався. Ховає її телефон у кишеню, робить крок до неї, кладе долоні на талію, стискає відчутно.
Сукня підстрибує ще вище, її подих проти волі пришвидшується. Щоб встояти – руки лягають на ті самі плечі… Їхні обличчя на одній висоті, бо вона на підборах і стоїть на бордюрі. А ще вони дуже близько.
Гаврило усміхається, Поля відчуває, як глибоко і рівно він дихає... У нього ще й вії довгі.
Лапонька такий…
– А вікно мені відчиниш? – Гаврило трохи подається обличчям уперед. Лоскоче губи диханням. Поліна почувається знову голубом, але просто тупим. На відповідь не здатна. Аби не курликнути. – Відчиниш, Полюшко… Все відчиниш…