Рекомендую для читання.

                           МИРУ УСІМ!

Вітаю, мої хороші!

В цей нелегкий час запрошую Вас поринути у захопливу та цікаву історію, моєї колеги Мартін Штарк. " Психолог особистого призначення" 

https://booknet.com/uk/book/psiholog-osobistogo-priznachennya-b391245                      

      Психолог особистого призначення.

                                 Анотація.

У моєму житті не все так просто, як може здатися, на перший погляд. Чоловік – віддалився. Свекруха – постійно пиляє. Але найбільше тривожить те, що до тридцяти років я ніколи не працювала. Фінансово мене забезпечували спочатку батьки, а потім чоловік, хоча я маю вищу освіту. Щоб розібратися у всьому – звернулася до психолога. Але я і гадки не мала чим мені це обернеться. Мій психолог ніби магніт, без якого я вже не можу жити.

                                        Уривок 

Знову ранок. 

Всі мої дні протягом двох останніх років нічим не відрізняються між собою, тому для мене це був просто ще один нестерпний день.

«Дожити би до вечора» — пронеслося у думках.

На маленькій кухні моя свекруха Віра, або як я її називаю «мама» сиділа з філіжанкою кави і свіжою газетою. Вона була худорлявою, з рівною поставою і виглядала у свої шістдесят набагато краще, чим моя мама у п’ятдесят з хвостиком.

Запах кави пробудив у мені апетит і я не думаючи протягнула руку до пластикової хлібниці.

— Е, ні, — свекруха підняла догори свої перманентні брови, — Дитина ще не снідала, а ти поспішаєш.

Вона дивилася на мене так, ніби розглядала хробака.

Чесно кажучи, відколи родилася наша з Михайлом дочка я справді відчуваю себе хробаком у домі мами Віри.

Нічого не відповідаючи я поволі опустила руку. За звичкою налила молока у каструлю і чекала, доки воно закипить аби всипати туди манної каші.

— Де Елі? — запитала вона відпивши з філіжанки.

— Дивиться мультики.

Я знала, що буде далі. Сотні разів свекруха розповідала мені про шкідливий вплив смартфонів на дітей. Говорила, про опромінення, псування зору і руйнування нервової системи. Але зранку, коли я встаю і швидко тягну руки до дитини, яка кричить: «Мама, на учки» — не хочу нічого. Просто всуваю їй свій смартфон і хоч на мить залишаюся  з власними думками. Планую свій день, знаючи, що він все одно не піде за моїм планом.

— Чи ти геть дурна? — чую голос свекрухи.

Мовчу.

— Скільки разів тобі казати, що дітям не можна давати до рук телефони?

— Це моя дитина, — наважуюсь відповісти.

І тут починається те, що викликає у мене приступи панічних атак. Моя свекруха елегантно встає підпираючись однією рукою за маленький столик. Мягкий диванчик, який займає більшу частину простору нашої маленької кухні - шарудить від її атласного халатика. У такі моменти на цій кухні у мене трапляються напади клаустрофобії, бо здається, що таке маленьке приміщення не може вмістити ту злість, яка кожного дня виливається на мене від цієї стрункої, поважної пані.

— Ти геть не розумієш, що у цьому домі мої правила! — не питає, констатує — В моїй квартирі я не буду піддавати ризику внучку. А ось ти, — вона простягає до мене тоненький пальчик з довгими нігтиками,  — Повинна була думати головою, перш ніж вагітніти у чужому домі.

— Але… — захлинаюся від власного хвилювання — Це Міша хотів… я просто…

— Ти на Мішу не спирай. Він працює з ранку до ночі, аби ти нічого не потребувала.

В цю мить за вікном я помітила, як на нас дивиться сусідка баба Люся. Це була самотня жінка, яка завжди була там – де починався скандал. А зважаючи на те, що наше вікно на першому поверсі було відчиненим, то не дивно, що Люсю принесло послухати чергову сварку.

Помітивши мій погляд, який був направлений у вікно – мама Віра схопила мене за руку і потягла у залу, яка слугувала її окремою кімнатою.

— Ти довго мене будеш перед сусідами соромити? — прошипіла крізь зуби.

В цю мить хотілось заридати, бо скільки би я не намагалася, але уникнути таких непорозумінь для мене не вдавалося.

— Пробачте, — сказала безсило не відводячи погляду від підлоги. 

Ще раніше я би намагалася довести свою правоту, але тепер… З чоловіком Мішею і його мамою я проживала у їх квартирі, чи точніше сказати у квартирі свекрухи вже добрих сім років. За ці роки навчилася виходити з конфліктів, аби не доводити себе до істерики. Але істерики все одно були. Вони рвали мою душу, коли я годувала дочку з ложечки. Роздирали мене навпіл – коли я мила посуд, прасувала, мила туалет чи просто сиділа на дитячому майданчику.

Зовні я мовчала, але всередині хотілося ридати у весь голос. Такої розкоші собі не дозволяла, бо це викличе ще більшу злість у свекрухи і страх у дочки. Декілька разів це все ж траплялося, але я вирішила, що більше не дам слабинки. Більше свекруха нізащо не побачить моїх сліз. У ці моменти я почувалася переможеною, хоч ми по суті не змагаємось.

          Приємного читання.