Я завжди пишалася тим, що живу там, де повітряні ворота України. Тим, що гул від літаків сприймаю, як шепіт дощу: такий рідний, такий природній. Я в захваті розповідала та пишалася тим, що піднявшись на дах свого будинку, могла споглядати десятки сталевих птахів, які відриваються від злітної смуги у безкрайнє небо з одного боку, та красу військової частини по інший бік, яка заворожує своєю зеленню. Вчора, я вперше прокинулася від вибухів, як і десятки моїх сусідів. Схопилася за серце, відчуваючи його пульсуючі удари в голові, стараючись засвоїти жахливу реальність, адже війна прийшла на мою територію, у мій дім.

Сьогоднішній ранок був спокійніше завдяки ЗСУ та тим, хто за цей спокій заплатив своїм життям, але стан душі та тіла не дозволяє мені спати, мріяти, писати. Тож, хочу повідомити своїм читачам, що продовження моїх книг, відкладається на невизначений термін, адже я зараз не маю змоги, сил та натхнення написати бодай одне слово. Скована страхом за дітей, гнівом на ворога та омита сльозами по загиблих.

Попередньо дякую за розуміння та маю надію, що все скоро закінчиться, а ми, знову зможемо дихати на повні груди!

Бережи Вас усіх Бог!

З повагою, Ваша Олександра Спаська.