Якби мене запитали, що я сьогодні увесь день робила, то я б процитувала відомий народний жарт про недосвідчених швачок: "Шиємо і поремо..."

Оце я так працювала над оповіданням на конкурс "Ніч перед Різдвом" - зразу дописувала, а потім побачила, що воно перевищило ліміт допустимих знаків, і сиділа коротила.

Але наразі все відредаговано, впорядковано, і оповідання чекає на свого читача.

Хочу сказати, що в нього є передісторія - роман "Муза"

Але оповідання "Муза. Нова я" можна читати й окремо від роману, воно є самостійною історією.

Як я вже згадала, книга бере участь у конкурсі, тому дуже сподіваюся на підтримку своїх читачів))

А тим, хто ще з книгою незнайомий, пропоную невеличкий уривок - можливо, він вас зацікавить і викличе бажання зазирнути на сторінки цієї романтичної різдвяної історії...

Передріздвяний Львів зручно згорнувся у снігових заметах, немов котик на м’якому ліжку. Сяяли вогнями вітрини, весело перемовлялися перехожі, останній промінь сонця пробився з-за високих хмар і заблищав на куполі невеличкої церкви.

Я стояла на зупинці і не знала, куди мені йти. Вірніше, не так — дорога до готелю, де я зупинилася, була мені добре знайомою. Але мені туди не хотілося, так само як і на велелюдні площі, де було на що подивитися. Я раптом чітко усвідомила, що куди б зараз не йшла чи не їхала — від себе не втечу. Від себе розгубленої, наляканої, втікаючої від усього світу.

Прямо переді мною був маленький магазинчик. Мабуть, тут продавалися товари для дітей, тому що прямо біля входу, задекорованого різдвяним вінком та гірляндою, стояли два манекени — трохи вищий хлопчик і маленька дівчинка. Вони були вдягнені у яскраві зимові комбінезони та шапочки з помпонами. Але ніжки у них були босі, і мені здалося, що їм дуже холодно стояти на кам’яній підлозі.

Я стояла як вкопана і дивилась на цих ляльок, таких схожих на живих дітей, що хотілося підійти, обійняти їх і зігріти замерзлі босі ноженята. У горлі раптом стала грудка, сльози навернулися на очі…

 — Вибачте, —  почулося за моєю спиною, — з вами усе гаразд? 

Я озирнулася й побачила невисоку кругловиду жіночку в червоному пальті, по її плечах розсипалося пухнасте темне волосся, на щоках грав рум’янець.

 — Так, дякую, — пробурмотіла. — Сама не знаю, що зі мною…

 — Здається, вам потрібно зігрітися, — жінка без особливих церемоній взяла мене під руку й повела досередини магазину. Увесь цей час вона продовжувала усміхатися. — Будьте як дома, сідайте, — вона підсунула мені м’яке крісло, що стояло біля вікна. 

Скрізь був розвішаний дитячий одяг, лежали іграшки. Цей маленький затишний магазинчик викликав у мене ностальгію за тим часом, коли Ярик був маленьким, і я купувала йому крихітні пінетки та шапочки, м’які, як лебединий пух. 

 — Це ваша крамниця? — запитала я.

 — Ну звісно, мене всі тут знають, — жінка скинула з пліч пальто, взяла з підвіконня термос, відкрутила кришку, і по магазину поплив аромат лісових трав та ягід. — Хочете чаю? Чи ви бажаєте щось купити? Я помітила, що ви дивилися на манекени, показати вам такі комбезики? 

 — Я подумала, що у них змерзли ніжки, — несподівано для самої себе промовила я. — Вони одягнені, але зовсім босі…

Власниця магазину зовсім не здивувалася. Вона замислено кивнула головою.

 — Ви маєте рацію… Я якось про це не подумала. Взути їх не вийде, бо вони пригвинчені до підставки. Але я візьму пледик і закутаю ніжки. Бо й справді, шкода малих. А знаєте. я навіть дала їм імена — Мар’янчик і Настуся.

Вона простягнула мені чашку з чаєм, а сама заходилася перебирати пледи на поличці, міркуючи, який колір краще поєднається з дитячими комбінезонами.

 — Що? Ви плачете? — жінка обернулася до мене. — У вас щось сталося? Якесь лихо? 

Повністю оповідання читайте тут. Воно завершене і безкоштовне.

Приємного вам читання і чудового передсвяткового настрою!