І я туди ж…

 Любі мої, завтра буде діяти святкова знижка на історію Соломії та Іллі.

Апетитний шматочок:

- Майоре, бойовики розбомбили другу бригаду, більше тягнути немає сенсу. Сьогодні вертоліт забере тебе о двадцятій. Відбій, - читає тремтячим голосом.
Підриваюся на ноги, насуваючись на жінку, немов гірська лавина. Відчай просочений у погляді стріляє прямісінько в серце, відриває душу від тіла, переступивши через все.
Охоплюю обличчя Мії долонями, легенько затискаючи тендітне тіло між собою та стіною.
- Я не відпускаю тебе, - хапається за руки, ковтаючи сльози, - чуєш, не відпускаю. Нехай ....... генерал! – реве, притулившись чолом до моєї щоки. – Не відпускаю!
- Міє, благаю, не плач, - торкаюся долонею до поки що плаского живота, відчуваючи, як очі нестерпно щипають й печуть. – Ти їм потрібна, нашим дітям. Не думай про мене, прошу, - сіпаю на себе, ховаю в обіймах. Міцно втискаюсь тендітне тіло, щоб запам'ятати до останнього подиху як добре бути поруч.

Самотня сльоза виривається, котиться щокою та розбивається об плече жінки.
- Я буду чекати, повернися до мене, - рве на шматки словами.
- Міє, не плекай марних… - накриває губи долонею.
- Не продовжуй, - опускає очі. – Я буду чекати й це не обговорюється.
Прибирає руку, впивається в губи. Солоний присмак болю потрапляє на язик, на останок смакуючи ніжний поцілунок.
Відсторонюється, швидким кроком відходить до вікна, обіймаючи себе за плечі.

Залишає мене в іншому кінці кабінету, боротися з собою, демонами та пораненою, потрощеною вщент душею.

Ваша Каміла