Флешмоб "Кохання - це я!"

Усім привіт! Настала, нарешті, моя черга взяти участь у прекрасному флешмобі “Кохання - це я”, який запропонувала чудова Дарія Новицька.

Дякую за цю можливість показати, як саме я бачу та відчуваю кохання у своїх творах, а також насолодитися та надихнутися уривками інших авторів. Дуже важко було написати щось нове після стількох цікавих блогів, але все ж поділюся з вами своїми улюбленими цитатами.
 Дуже люблю Ліну Костенко, тому передусім пропоную вашій увазі її слова:
“Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти".

З дозволу великої поетеси я трошки їх перефразую:
“Кохання - як троянда, якщо не вмієш її узяти, може завдати болю”.
У творі, уривками з якого я вирішила тут поділитися, саме так! До того ж біла троянда в книзі символізує якраз головну героїню.
Також величезне спасибі Дарії Новицькій за потрясний арт, який я нишком що п'ять хвилин відкривала на роботі, аби помилуватися!
Отже, "Квітка на камені". Приємного читання!

Герман перестав усміхатися. Усе завмерло навколо, вона не чула більше ні співу пташок, ні шуму авто, що проїжджали мостом, ані плескоту річки неподалік. Усі її органи чуття зосередилися лише на ньому, на тому як поглинав він її усю поглядом, як змушував усі її, зараз наче оголені, нерви скручуватися в тугі пружини, очікуючи звільнення від цього наслання.

- Скажи…Ти сумувала? Хоч трохи…, - видихнув їй в обличчя, завмираючи від того, що вона скаже.

І розірвав їй серце своїм питанням. Що він хоче почути тепер? Її сповідь про те, як кожного дня помирала від думки, що не варта навіть його «прощавай»? Похитала головою.

- Не тобі мене питати! - Мілана різко смикнулась, щоб встати, та Герман не дозволив їй, схопивши у кільце свої рук обабіч голови. Притиснувся своїм лобом до її, шумно вдихнувши повітря і стискаючи тканину футболки в кулаки, на якій лежала вона.

- Просто. Дай. Відповідь, - цідив кожне слово. Йому потрібно це знати, йому конче потрібно це знати! Мілана повернула голову убік та потім змусила себе глянути йому у вічі і запитати те, що мучило її з моменту його приїзду, не розуміючи поведінки друга і мети:

- Що тобі з того, Германе? – буквально виплюнула, вдивляючись у його напружене обличчя і зціплені губи. – Хочеш ще одне підтвердження, що тебе обожнюють і не можуть жити без тебе, а потім спокійно поїдеш собі, задовольнивши, нарешті,  своє его повністю?!

Герман відсахнувся від неї і вскочив на ноги, Мілана зробила теж саме, як тільки відчула свободу. Вони стояли навпроти і свердлили один одного поглядами. Безсмертний спробував заспокоїтись, пригладив волосся рукою і впер її у бік, продовжуючи дивитися з-під лоба на дівчину, що підсвідомо зробила крок назад до дерева. Він нахилився, підняв футболку з землі, струхнув її від травинок і швидко одягнув, взув черевики. Перевів погляд знову на Мілану:

- Тоді, ти зробила мені боляче, Мілко, - мовив тихо. – Дуже боляче!

- Я не хотіла, щоб так сталося, - відказала, нижня губа її підозріло тремтіла, - так вийшло, - добавила ледь чутно. - Але ти не дав мені змоги навіть попросити вибачення! – викрикнула, вже зморгуючи непрошені сльози, що перелились через край.

- Ти просто звикла, що я все тобі спускав з рук, пробачав твої витівки, але то був край. Ти вчинила жорстоко! – він опустив голову і потер бороду, щоб не бачити її сліз, що котилися по щоках і капали на груди. Бо навіть зараз, коли вона визнала свою провину і всадила ніж ще глибше, так і не відповівши на його питання, йому хотілося її обійняти і висушити ті мокрі доріжки на її обличчі.

- Так, я зробила тоді помилку, - схлипнула вона, - але хіба друзі не повинні пробачати один одному?

- Друзі? – обрушився Герман на Мілану, миттю опинившись біля неї, притискаючи до стовбура дерева своїм тілом. Обхопив її підборіддя рукою і підняв догори, щоб вона подивилася йому в очі. – Які друзі, Мілано? Отак друг робить?!

Він накинувся на її губи, зминаючи їх під натиском, пробував на смак, вбираючи її всю до останку, випивав усе повітря із неї, замінюючи його собою, і отримав натомість ледь чутний стогін і жадібні дотики рук, що чіплялися за його одяг. Ще трохи і йому зірве дах. Відірвавшись від неї, Герман з силою вдарив кулаком у стовбур, не чуючи болю.

- А я сумував, Мілано! – зізнався зі злістю, і не дивлячись більше на неї, пішов геть.

І наостанок:
Той, хто тобі дійсно потрібен, не повинен відповідати твоїм вимогам. Він з'явиться і зруйнує все, і буде самим собою, таким, який є. І ти будеш любити його таким

(Еріх Марія Ремарк).
Краще й не скажеш! Погоджуєтесь? Дякую усім, хто дочитав!

Буду дуже рада відгукам!