– Та чорт із ним, з тим Жаїром… – він глянув був на телевізор, де коментатор вже кричав щось про пенальті, а потім підморгнув Морейрі, чиї довгі рудуваті вуса вже були мокрі від пива, надаючи йому схожість із якимось сумним моржем. – Краще скажи, твоя як? Ще не вигнала тебе з дому?

Той пирхнув.

– Та куди вона дінеться… Пиляє, як завжди. Вчора знову почала: “ти ніколи не буваєш вдома”, “діти тебе не бачать”… – він закотив очі і ковтнув пива. – Наче я в барі сиджу, а не на службі!

– А ти скажи, що служба важливіша, – реготнув Карлос. – Батьківщину, мовляв, захищаєш.

– Казав, – буркнув Морейра. – А вона така – хай тоді батьківщина і готує тобі вечерю.

Фонсека гиготнув.

– А я, як одружуся, не дам Жулії такі коники виробляти! У мене вдома як я скажу, так воно й буде! 

Морейра насупився.

– Еге, ти одружися спершу. Чи це не та сама дівка, що тобі весь час відкоша дає? 

Фонсека грюкнув кухлем об стільницю і посунувся до Морейри.

– Нумо, ще побийтеся тут! – втрутився Карлос, вклинюючи дебелий лікоть між їхніми кулаками. – А ти, Рауле, чого мовчиш? – кинув він і вишкирився. – Тобі ж під сорок уже, еге? І таки досі один. Як це розуміти? Не хочеш собі жінку? Чи… – він зробив паузу, – надто перебираєш?

Морейра гмикнув.

– Та ні, він просто розумний, – сказав він. – Дивиться на нас і робить висновки.

– Не підказуй, – відмахнувся Карлос. – Не вірю, що тобі не хочеться нормального життя! Дім, хазяйка… маленькі Мендеси, га?...

Новий розділ вже на сайті.