Роксана і Юрій блукали підземним лабіринтом так довго, що майже осліпли від темряви. Вогник Юрія боявся цього підземелля і згасав, хлопчик вмовляв його горіти. Та у вогника вистачало сміливості світитися тільки пару хвилин, тоді він ставав каламутним і йшов з димом. Юрій вирішив не мучити товариша.

Йшли навпомацки, тримаючись за руки, щоб не загубити один одного. Юрій вів рукою по стіні. Траплялися отвори, але з них не дмухав вітер. Лише одного разу їм зустрівся протяг, і діти звернули в той коридор. Даремно...

Коридор довго розширювався, а тоді привів їх на край. Юрій запалив вогник на долоні, але провалля було таким широким, що світла не вистачило, щоб освітити його до краю. Темрява в безодні заворушилася, морок пив життя кволого чарівного вогника, та Юрій тримався, видивляючись, чи не можна пройти над проваллям.

– Ходімо звідси. Мені страшно, – прошепотіла Роксана, тулячись до товариша.

"Страшно! Страшно! Страшно!" – розсміялася темрява луною.

Діти гайнули назад. А луна ще довго гуляла підземеллям, то наближаючись, то віддаляючись.

"Страшно! Страшно! Страшно!" – скиглила луна, вмираючи, й одразу відгукувалася реготом з іншого боку.

– Нащо тут нарили ці коридори? – пробуркотів Юрій, який повністю поділяв почуття свого вогника. – Нащо це все Герді?

– Мені здається, що лабіринт вирили задовго до Герди, – Роксана ще знаходила в собі сили йти далі, та від голоду паморочилася голова. – Ми під містом, а може, вже і за містом.

Про те, що вони можуть звідси ніколи не вибратись, діти намагалися не думати...

Читати повністю