Точка неповернення

При сходженні на гору Фудзі загинув бігун. Вже давно. Була створена небачена досі пошукова операція, залучена поліція, приватна компанія рятувальників. Знайомі та незнайомі люди допомагали плекаючи надію, що хлопець повернеться, що він живий, що ось-ось відгукнеться взявши слухавку чи з'явиться онлайн.

На жаль, цього не сталося, і я співчуваю родині загиблого. Це тяжка втрата.

Цей текст про межу. Про те, що штовхає нас йти на гору, бігти в пустелі, перепливати протоки, робити те, про що й інші думати не могли.

Мова за тренованих людей. Особливо тих, кому не цікаво бігти/пливти в кайф. Людина, яка закохана в гори, і в той же момент любить біг — це мегатони руйнівної сили в тротиловому еквіваленті. Це ядерний вибух.

Опинившись на висоті, уздрівши гірський хребет, відчувши мить небезпеки та успішно повернувшись назад, ви вже змінені. Жучок в голові шкрябатиме: «Треба ще. Ще»!

Чи пішов би я на Фудзі? Так. Чи захотів би піднятися на Еверест. Хоч вона мене лякає, але так, пішов би.

Вчора біг в лісі крос і попав під таку зливу, що в очах біліло. Грім, блискавка, слизькі стежки. Згадав розповідь тестя і по сумісництву хірурга, як хлопці купалися в грозу. Йдучи додому серед степу (грім/блискавка не вщухали), друзі мабуть обговорювали цей досвід, можливо говорили за рибалку, згадували про не зроблені домашні завдання чи розмовляли за дівчат. Думаю, вони якраз весело говорили, коли їхню розмову перервав дзвінок телефону. Які ж проблеми можуть бути, вірно? Це ж простий засіб зв'язку. Ось тільки гримить сильно. І блискає. Хлопець на ходу дістає з кишені телефон, дивиться на екран, читає напис «мама» і натискає кнопку прийняти дзвінок. Тіло в момент прийому шалено лоскоче, а білий струмінь зникає так швидко, як і з'являється.

Отже я біжу. Галузки тріщать, блискавка розколює небо. У руці телефон завернутий у футболку, яка майже просякнута водою. В ньому пишеться трек. Я молю тільки про одне, щоб до мене ніхто не зателефонував. Мене ж чекають вдома, треба добігти. Буде прикро, якщо фатум обійдеться зі мною таким чином.

Або ось історія з горою. Вирішили ми з другом піднятися на Говерлу. І зробити це 1 січня. Хіба не символічно? Нові бажання, нові цілі. І яка різниця, що погода гірше нікуди. Байдуже, що сильні команди спортсменів-альпіністів сидять в Козьмещику, і кожен їхній штурм був приречений на поразку. Скільки тих метрів? Всього 2061. Пффф. Пішли. Палиці є? Є. До зустрічі хлопці. На середині дороги якась пара спускається і каже, що до вершини не дісталися. Забоялися вітрюгану і нульвової видимості. Ми з товаришем переглянулися, стенули плечима, вибачливо посміхнулися невдахам і пішли вверх.

Часом мене рвало так, ніби я опинився в аеротрубі. Звичайно ж, між нами не було жодної мотузки. Кожні п'ять метрів я обертався і полегшено зітхав, коли бачив друга позаду. Видимість була жахлива, окуляри тільки заважали. Орієнтувалися ми тільки по слідах від палиць інших альпіністів. Крок за кроком, але ми дійшли. Зафільмували наш тріумф і повернулися. Всі хто був внизу не вірили нам до моменту коли ми увімкнули відео, а там хрест на вершині, хоча й погано видно.

Зараз я розумію, що нам просто пощастило. Ми не розуміли чи це хороші, чи це погані умови для сходження. У нас не було з чим порівняти! Як виявилося, той вітер в купі з туманом був жахливим. Тому досвідчені, обачливіші, і розумніші за нас альпіністи нікуди й не рипалися. Ми ж все героїчно відсвяткували в бані.

А ще змагання! Та коли біжиш перший, то ти хіба дбаєш, що там попереду? Ні! Ти тікаєш від другого, щоб другий не став першим. А всі оті можливі перешкоди на шляху до фінішу (спека, каміння, інші стежки, біль десь під серцем, запаморочення, тріснута нога) — це все гри розуму. Зі мною все добре, треба трішки дотерпіти, а там і фініш.

Ось в такі моменти ти ВЖЕ перейшов за точку неповернення. На Евересті кажуть, що крайня точка перебування на вершині — це 14:00. Затримка на 5-10 хвилин може обернутися фатальністю. Я впевнений, що десятки, а може й сотні людей бачили перед собою славнозвісні 8848, але їх розвертали назад. Це не спрацювало тільки в ніч з 10 на 11 травня 1996 року. Почитайте.

Отже. Я мабуть давно не був в горах, але навіть через сотні кілометрів їхня сила п'янить. Чи пішов би я на Фудзі? Так. Чи пішов би я на Еверест? Так. Єдине, я сподіваюся, мені вистачило б сили повернути назад, коли я стоятиму перед точкою неповернення зі снігом в зубах, а гора виднітиметься поряд. Це мабуть відвага. А ще на мене чекають вдома, тож треба добігти.