Рік щоденного письма

Учора випадково знайшла чернетки свого роману "Земля дощу", і  виявилося, що сьогодні минає рівно рік відтоді, як я почала його писати. Зараз мені здається, що цей рік пролетів занадто швидко. Проте, озираючись назад, бачу, що за цей час я встигла багато зробити.

Найголовніше - це виробила у собі звичку писати щодня, і в цьому заслуга Букнету. Бо взагалі я дисципланованістю не вирізняюся. А тут "взявся за гуж" - мусиш викладати нові розділи.

Але повернуся до "Землі дощу" - наразі, трохи менше, ніж через рік після свого завершення, книга продовжує займати перше місце в піджанрі "постапокаліпсис" та десяте - в жанрі "фантастика", і я вважаю це чудовим результатом.  Також вона лідирує серед усіх моїх книг по кількості додавань у бібліотеки. Дякую всім, хто  прочитав її! А хто ще не встиг це зробити - то у нинішню дощову пору, яка дуже перегукується з назвою роману, саме час заглянути на вогник))

В саду панувала непроглядна темінь, сповнена дивних шелестів та скрипів, вигуків пташок-опівнічниць, дурманливих пахощів білого жасмину, що саме розкрив свої мокрі від роси пелюстки. Він на мить завагався - дуже хотілося зачинити вікно, відгородитися від того нічного світу щільними завісами, як у дитинстві, пірнути у м'яке ліжко, вкритися з головою ковдрою і відчути себе в теплому затишному кубелечку, поплисти в тиху гавань сну... Проте дитинство давно залишилося позаду, і тій людині, якою він став, було б смішно, було б дивно тікати від перешкод, ховатися та очікувати, що принесе доля. Він сам творив свою історію.

Свічка на столі затріщала та взялася сивуватою курявою, і чоловік біля вікна рвучко озирнувся, виринувши з глибини своїх думок. У кімнаті не було нікого, лише десь далеко годинник поважно вибивав північ. У нього ще зоставалося трішки часу, і в бібліотеці було задушливо, тож вікно так і лишилося незачиненим.

Сівши до столу, розгорнув товстий фоліант у шкіряній палітурці, вмочив у бронзову чорнильницю перо. І став упевнено та твердо виводити слова, які вже давно склав у власній свідомості. Залишалося тільки задокументувати свої думки. Адже така була його мета, покликання і життєвий путь - творити Літопис. Попереду чекала дорога, з якої міг і не вернутися. Тож замість того, щоб передрімати ці кілька годин до визначеного часу, вирішив упорядкувати свою книгу. Записати ті події, свідком яких став упродовж кількох останніх седмиць і днів.

Перо швидко бігало по жовтуватому паперу, залишаючи за собою чітку та красиву в'язь. Наставники у Академії завжди хвалили його почерк, а ще його ранню, не по літах, мудрість і розважливість. Король теж цінував його за ці риси, тож не дивно, що доручив таку важливу і делікатну справу.

Літописець відклав перо, схилив голову на руки. Якийсь час так сидів непорушно - чи то думав, чи  дрімав... І тільки черговий бій годинника змусив його здригнутися та рвучко підвестися з-за столу. За вікном різко зашумів вітер, десь далеко почулося відлуння грому. Свічка блимнула востаннє і згасла...

***

Минув деякий час, перш ніж темрява за вікном почала рідшати, небо стало блякло-сірим - наближався світанок. Гроза вщухла, однак хмари все ще обгортали небо густою пеленою, і продовжував сіяти дрібний дощик. Втім, це була звична для всіх погода.

Обережно рипнули двері, і до бібліотеки увійшли двоє чоловіків. Обидва вдягнуті скромно, наче подорожні, їхній одяг брунатно-сірої кольорової гамми наче зливався з сутінками, капелюхи були насунуті на очі, так що риси обличчя теж ховалися в тіні. Втім, у того, що був вищий зростом, з-під плаща виглядав короткий меч, а сам він тримався більш погордливо, у той час як його супутник виглядав нижчим не лише за зростом, але й за положенням.

-Запали світло, - скомандував той, що був озброєний, і його супутник похапцем дістав невеликий каганець та черкнув кресалом. Полохкий промінь осяяв кімнату, де панував ідеальний порядок, наче її господар був ще тим педантом. Книги на високих, до самої стелі, полицях були вишикувані бездоганними рядами, ніде жодної пилинки, вікно зачинене та сховане за важкими оксамитовими завісами. Тільки на столику, що притулився в кутку, залишилася поруч із бронзовим каламарем згасла свічка, з якої звисали пасмуги воску, та закрита книга у чорній шкіряній палітурці. Саме вона й зацікавила вищого з незнайомців.

-Треба переконатися, що ніде не зосталося слідів, - сказав він, звертаючись чи то до свого супутника, чи, радше, до самого себе.

Сів у крісло біля столу та з якоюсь осторогою відкрив книгу, неначе боявся, що в ній прихований хитрий механізм, який ось-ось спрацює та схопить зловмисника за руку. Звісно ж, нічого такого не сталося.

-"Він вступив на престол сорокового грозеня два... чотири... чотири.. один... - так, це не те, - роздратовано махнувши рукою, став схожий на нерадивого учня, який не може знайти, де записав своє домашнє завдання, і перегорнув одним махом кілька десятків сторінок.

Його підлеглий бовванів поруч, тримаючи каганець і дивлячись на книгу, як на щось дуже далеке від свого розуміння.

-Так, оце вже ближче до справи, - бурмотів чолов'яга з мечем, водячи пальцем по сторінках. - "Королевич Радомир заручився з принцесою Анною з Землі Гір, молодшою дочкою... Союз двох сильних держав..." Так-так-так... Шукаємо далі... "Агнеса , донька Антонія, паламаря з Млинища... волею Його Величності, що відбирав талановиту молодь по просторах всього Королівства"... сиділа б і далі у своїх Млинищах, вийшла б заміж за священника, і понесло ж дівку до Академії, вченою хотілось їй бути...

Чоловік з каганцем кивнув головою, всією своєю фігурою та похмурим обличчям виражаючи зневагу до всіх, хто так уже рвався до вчення.

-Так, на чому я зупинився, - його супутник перегорнув чергову сторінку і задоволено посміхнувся. - Ось це він вчора писав, навіть чорнило ще як слід не висохло. "Його Величність доручив мені надзвичайно важливе завдання - відвезти новонароджену дитину до надійних людей і залишити її там у безпеці, поскільки вже пішли чутки, що недоброзичливці хочуть розладнати майбутній шлюб Його високості з донькою правителя сусіднього королівства. Я усвідомлюю всю відповідальність, що покладається на мене, адже по суті зараз це дитя, хоч і народжене поза шлюбом, є спадкоємцем трону... Готовий без вагань покласти своє життя на те, щоб виправдати довіру Його Величності..."

-Ну що ж, - промурмотів собі під носа вищий чоловік. - Виправдав, поклав, усе як по-писаному. Шкода Марті, все-таки ми колись разом навчалися, розумний був хлоп... Але дурень. Ось такий оксиморон... - він скоса глянув за свого супутника. - Ти точно все зробив як слід?

-Ви ж знаєте, пане, я стріляю без промаху, - скромно потупив той погляд, водночас губи кривилися в самовдоволеній посмішці. - Бац! - і все, звалився просто в річку.

-А виплисти він не міг? Бо тоді нам буде непереливки...

- Зі стрілою з арбалета в грудях? Можу побитись об заклад, пане, що він був мертвий вже тоді, коли тільки торкнувся поверхні води!

-Гаразд, а ...його ноша? Де той кошик? Куди він подівся?

-Та певно потонув, тоді така гроза була, світу білого не видно. Я обшукав увесь берег, нічого не було. Упав разом з кошиком, та й по всьому!

-А якщо не потонув?

Чолов'яга з каганцем змахнув вільною рукою:

-Пане, невже ви гадаєте, що дитина, якій від роду три дні, впавши в розбурхану річку, попливе, мов та рибка?

-Цить, дурню! - прикрикнув на нього старший. - Забув, що стіни мають вуха?

Якийсь час він сидів мовчки, задумано дивлячись на книгу перед собою. Потім рішуче вирвав кілька останніх сторінок, підніс їх до каганця і обидва мовчки дивилися, як полум'я пожирає жовтуватий папір.

- Як говорили древні, немає людини - немає проблеми, - сказав старший, підійшов до вікна, відкрив його та розвіяв попіл по вітру.

Продовження шукайте  тут

Приємного читання!