Сьогодні читаючи одну книжку, звернула увагу настіль мена захопив навіть не сам сюжет, а атмосфера. Ну ви знаєте це відчуття, ніби ти не сторонній споглядач, а перебуваєш в самій серцевині вигаданого світу.

Як же цього достягнути, щоб після прочитання твору на губах залишався присмак магії, а не пластмаси і картону?

Розповідь в творі має бути тривимірною. Герой має не просто бачити, а  і чути, і відчувати. При чім не тільки головні глобальні речі, важливі для сюжету, а і найтонші нюанси, які не тільки вималюють доствірність, але нададуть відчуття присутності.

Описуєте ви, наприклад, залу в середньовічному замку, уявіть яка вона, де стоїть герой, як лягає луна від його слів на предмети обстановки, які ще навколо нього речі, звуки - так він може бачити оранжевий танець язичків полумя, шальні іскри від поліна, блискучу камінну полицю з чорними дрібничками, підвісчником, порцеляновою лялькою з рожевими мальованими щічками, чути тріск дров в каміні, завивання вітру за стінами, сопіння собаки під столом, в повітрі витає запах диму, коли особливо сильний порив вітру задуває дим назад в димохід...

Якісь яскраві деталі і акценти, розкидані тут і там, що додають картинки, соковитості смаку. 

Їде герой лісом, і відчуває цей характерний запах сирої трави, мокрої землі, дерева навколо скриплять, дятел стукає, комар дзищить, а може навіть і вжалив десь в районі шиї, змушуючи почухати там, очі сліпить від розмаїтьтя зеленого - глибокий малахітовий віддітнок моху, молоді салатові листочки на кущах, і раптом чевоне сонечко повзе по гілці.

Коли муза налітає на вас, ви пишете вихоплюючи саму суть. А от потім, коли будете перечитувати текст, як художник розкидайте мазки про пору року і погоду, про деталі місцязнаходження, про відчуття героя коли бачить інших персонажів, взаємодіє з ними.