Як я краду чужі обличчя (і не тільки)

Як я краду чужі обличчя (і не тільки) або візуалізація літературних героїв

Багато хто з письменників, вигадуючи зовнішність своїм героям, застосовує такий прийом: роздруковує кольорове фото актора чи іншої відомої людини, на яку має бути схожим літгерой, і в процесі опису, притримується образу зі світлини. Інші автори мають в уяві своїх близьких і знайомих. Насправді це класний метод, бо ти ніколи не схибиш: очі твого героя з карих раптом не стануть сірими, а кучеряве коротке волосся – білявою косою. Класна фішка, та не для мене. Ніколи так не робила. Бо для своїх героїв я краду зовнішність людей, які існують зі мною в одному просторі і часі, яких бачу на власні очі, щоправда, всього раз у житті, але вони вражають, ніби блискавка. За пару десятків років активного писання я проробляла цей фокус безліч разів. Бачте, мені видається, що неспішно й розважливо описана зовнішність, зі світлини наприклад, – створює плаский і нецікавий типаж, навіть якщо прототип має якісь визначні риси. А от поцуплена зовнішність, отримує в тексті більш виразні ознаки, адже тут важливий раптовий сплеск емоцій автора, який, власне, продукує непересічний опис.

Типажі я краду зазвичай у громадському транспорті, закладах харчування чи просто з натовпу. Ось це обличчя я стибрила в чоловіка з маршрутки Ірпінь-Київ.

«Кожна частина його обличчя – самодостатня. Найбільш видатна – лобова кістка. (Трактувати можна двояко). Але вона випинається над очними ямками, як дашок над ґанком. На шкірі, що обтягує чоло, – один-єдиний рівчак зморшки. Він лише підкреслює «потужність» чола.
Круглі, сірі очі. У них є щось маніакальне. Може, то – затятість? жорстокість? Такі очі може мати справжній покидьок. Рот. На обличчі він живе окремішнім життям. Широкий. М’ясисті губи, особливо нижня. Вони рухливі, як присоски на щупальцях восьминога. Навіть коли скуті мовчанням.
А що, як він читає мої думки? – Дивиться на моє клацання в телефоні пильно, сіро-маніакально. Обертає голову до вікна.

О, так і є! Це обличчя – таки самодостатнє, композиційно довершене! Гармонія чола, що загрозливо нависає над коротким, тупим носом, і важкої, відкопиленої через неправильний прикус губи потверджує геніальність божого задуму щодо нього».

Мені мороз біг по спині, а я висіла на поручні над цим чуваком і відважно строчила в нотатнику всі думки й емоції викликані його фізією. Цей типаж не перекочував поки в жоден із текстів, але це неодмінно станеться.

Петра Коня, героя мого роману «Голова», (читати можна тут: https://litnet.com/uk/book/golova-b216381) я змалювала зі свого чоловіка.

«Петро мав гладко поголену голову. Голився давно, років зо двадцять, відтоді, як йому проступили перші залисини, а то було ще у студентські роки. Проте відсутність волосся на голові компенсувала буйна темна рослинність на щоках і підборідді, ледь забілена на вилицях і густі широкі брови, що вигідно відтіняли променисті сіро-зелені очі доволі незвичного розрізу. Кутики очей були м’якими, ніби припухлими, складалося враження, що Творець уклав в очні ямки Петра по оливці.»

О, а заявляла, що ніколи такого не робила! Брешу! Крадійка ще й брехуха! :) Але розкажу вам історію, як цей роман народився, і ви зрозумієте, що звалу в мене не було. Отже, щебетливий квітневий ранок. Розплющую очі від сонячного променя, що, здається, намірився пропалити мені повіко. Обертаю голову. Поруч чоловік. Цілую його в очі. Він прокидається. Усміхається. Потягається. Підводжуся і йду на кухню готувати каву. Щоб ви розуміли, від ліжка до чайника – метрів шість. До холодильника, в якому вершки, – ще зо два. Ось за ці вісім метрів, кільканадцять секунд, в моїй голові раптом вистрелює картинка: ось зараз відчиню холодильник, а там – голова мого чоловіка! Маячня? Не заперечую! Але саме ця сцена, що стала першою і фінальною в романі «Голова», породила цілий каскад героїв і їхніх пригод. Та звідки беруться ідеї, – мабуть, варто буде написати окремий блог.

Рухаємося далі: іду я якось спекотним Києвом, а на мене сунуть… ноги.

"Перше, що він побачив крізь цю напівпрозору завісу, – ноги. Вони рухалися проти світла: різкого й разючого, аж зір випікало. Стрункі, з доладними литками, ніби викроєні за лекалом, у коротких джинсових шортах. Невідворотно насувалися на нього, як сонячний удар на непокриту голову. Він спинив погляд на колінах: делікатні, мов порцелянові піали, здавалося, крізь тонкість шкіри просвічується й тонкість кістки. «Які ноги!» – звилося внутрішнім вихором непідробне захоплення…

… Між тим, ноги наближалися із кожним наступним кроком. 

«Фе-е, яка гидота! – стрельнуло в голові й нудотою підскочило до горла. – Ці дівчата здатні зі світу себе звести, аби лишень глянцева краса і мода. А виходить «урода»!»

Михайло зморщив носа, вгледівши бридкі цятки на колінах і вздовж литок. Точно такі минулого літа мала їхня секретарка Юлька, та ще фіфа. Казала, закопиливши накачану чимось там губу, що то – наслідки невдалої лазерної епіляції.

Ноги, що наближалися, були поцятковані, як крила куріпки. Що й казати – жалюгідне видовище! Та коли вони опинилися за метр-два, Михайло отетерів.

«Та ж то не опіки, а ластовиння! Лапате руде ластовиння! На колінах? Литках?! Чудасія. Ще такого не бачив! – Михайло усміхнувся сам до себе і притьмом перебіг поглядом вище».

Це – фрагмент зовнішності реальної дівчини, яка стала Казимирою –  героїнею останнього з опублікованих романів «Світи суміжні». Здається, його ще можна знайти у якихось книгарнях чи на сайтах.

А ось це неземне, хоч і цілком реальне створіння зі столичного метро стало героїнею мого найсвіжішого, наразі неопублікованого роману.

«Я стояв, похитуючись у такт коливанням вагона, й відверто витріщався на ту дивовижу. Світле, аж попелясте волосся, стрижене під каре, густе, ніби перука, й укладене м’якими хвилями. Я був упевнений, що то перука! Бо сучасні дівчата таких зачісок не носять. Таке волосся мали хіба що красуні минулого століття, як-от Мерилін Монро чи ота, друга, з тонюсінькими бровами… як її? Марлен Дітріх! Але ось об’єкт моєї уваги підніс тонку, майже дитячу ручку, й поправив пасмо, що зісковзнуло на очі. Відкрилося високе чоло. «Ні, волосся її, рідне», – заперечив я сам собі і крадькома усміхнувся. Друге, що впало в око, – її молочно-порцелянова шкіра, як на личках японських ляльок. Оце, ти думаєш, я гоню? А то! Треба було її бачити!

…. Очі – банькуваті, як у хамелеона, чи, може, в риби, були блаженно прикриті підпухлими біля вій повіками. Вони, хоч і видавалися надміру товстими, але тремтіли від прозорості. Облямівка вій також аж світилася власною білизною. «Ні, це таки хамелеонові очі. Хамелеона, що кайфує. Точно, кайфує від музики!» – розмовляв я сам із собою. Поглядом, по міліметру, я обмацував її незвичайне обличчя. Вигин профілю – навскісна пряма. «Ну який вигин, коли пряма? – заперечував сам собі. – Таки риба». Профіль у неї справді був схожим на риб’ячий. Дівчина-риба, яка щось вимріювала чи фантазувала».

Таких прикладів можу наводити десятки. Майже зі 100% вірогідністю типажі реальних людей, що одного разу вразили мою уяву, стають оболонкою для моїх героїв. Але секрет цікавого опису полягає в тому, що емоцію треба хапати тут і негайно. Навіть якщо дуже кваплюся, я зупиняюся, відхожу в бік і записую власні відчуття і враження в телефонний нотатник. Не записала, вважай, втратила назавжди. Так само буває і з ідеями, сюжетними поворотами, що починають лізти з усіх шпарин, щойно прикладеш голову до подушки. І якщо їх не зафіксувати – на завтра і сліду не зостанеться. Щоб ви розуміли, чернетка цього блогу написана вночі, коли Морфей силоміць тягнув у свої тенета, та я все-таки вирвалася. :)

Діліться своїми лайфгаками зі створення типажів. І будьте пильними! Ну, щоб хтось не стибрив вашу зовнішність! :)