Розділ 1

Тихі кроки відлунням відбивались від стін, змушуючи дівчину почуватись некомфортно. Насправді все у цьому місці відчувалось так. За два місяці вона б мала звикнути, однак різкий звук, що роздався в кінці широкого коридору, змусив дівчину пірнути за ріг. Пригорнувшись спиною до холодної стіни, вона затамувала подих і заплющила очі. Немов, якщо триматиме їх відкритими, збільшить шанс викрити себе. Дівчині не треба було бачити людину, що порушила її самотність, аби знати, хто саме це був. Елайза ще звикала до цього дивного звʼязку між ними та в більшості намагалась ігнорувати його, але це було неможливо. Вона просто знала, що чоловіком, який щойно пройшов повз неї коридором, був Марелій. Той, кого дівчина найбільше боялась. Їй й досі часто снились його скажені темні очі, що бажали її смерті. А прокидаючись, Елайза несвідомо хапалась за горло, вже пізніше пригадуючи, як Марелій душив її уві сні. 

Кроки у коридорі затихли, і серце її впало — відчуття підказувало, що чоловік все ще там, він не пішов. Він просто зупинився.  

— Ти дурна, якщо думаєш, що це діє лише в одну сторону, — роздався холодний, дещо грубий голос. Кілька разів Елайза чула від дівчат, що працюють тут з їхньою командою, щось на кшталт того, який Марелій красунчик і який в нього приємний оксамитовий голос. Та чуючи ці ванільні фрази, Елайза лише закатувала очі. Можливо, закохані дівчата просто скрізь чують “оксамитовий голос”, навіть там, де говорить якась ворона. У неї ж Марелій і кожна його окрема особливість викликали лише лють і страх. Страх, бо чоловік вже ледь не вбив її одного разу. І ніби того було замало, тепер знав її місцеперебування кожну секунду кожного дня, так само як вона — його. 

І лють, бо дівчина не звикла бути в ролі жертви та ця роль їй не подобалась. Можливо, саме тому, не дивлячись на страх, Елайза все ще відгаркувалась. Намагалась частіше не попадатись чоловікові на очі, але як вже таке траплялось, вона себе не надто стримувала.

Здається, це вперше він заговорив до дівчини. Зазвичай вони ігнорували одне одного під час зборів у залі. Президент Механікоса вперш за все політик, а отже вони годинами могли обговорювати всілякі тактики та стратегії поведінки. Елайза зазвичай пропускала все це повз своєї уваги. Їй не дуже цікаві слова про те, як зупинити війну. Слова таке зупинити не здатні. Ні вони, ні листівки із закликами, ні книжки, ні розум. От якби в людей не було армії та стволів, тоді, можливо… Однак такі пропозиції ніхто навіть не розглядав, тож вона мовчала. Тут дівчина відвела собі роль виконавиці. Цього було достатньо, аби залишатись в команді. Команді, яка гарантувала, що людина за рогом її не вбʼє. 

Відштовхнувшись від стіни, дівчина нарешті розплющила очі. Подивилась на стіну, що розділяла її з Марелієм.

— Сподівалась, тобі зараз не до мене, — мовила вона, радуючи, що голос залишався впевненим.

За рогом роздалось тихе пирхання. 

— Мені завжди до тебе, чудовисько.

Його слова відлунням прозвучали у голові Елайзи. Це прізвисько не було приємним, а тим паче коли його видумала людина набагато гірша за неї. Відповідь зірвалась з її губ ще до того, як Елайза встигла обдумати її:

— Цікаво, що мене кличе чудовиськом чоловік, який напивається чужої крові, аби стати сильніше і вбити більше. 

Це було зайвим. Це точно було зайвим, бо ж кілька швидких кроків, і ось він: високий, темноволосий чоловік з очима чорнішими за вугілля, що дивились прямо на неї. Навіть цього тьмяного освітлення у коридорі вистачало для того, аби помітити в цих очах палку злість. Його рука тільки потягнулась до дівчини й Елайза відстрибнула, немов налякана кішка. Роздався гуркіт — вона врізалась у якусь статую, що “прикрашала” коридор. В руці під ліктем зʼявився біль, та Елайза зігнорувала його. Марелій не сміявся, та, піднявши на нього невдоволений погляд, дівчина побачила напівпосмішку на його обличчі. 

— Ти надто багато говориш для тої, хто так мене боїться, — помітив він тихо, майже дружньо. Проте веселі вогники в його очах ясно давали зрозуміти: чоловікові просто приємно. Він звик наводити страх, і так вже трапилось, що тут, у цьому місці, його ніхто не боявся. Капітан ні з ким не воював більше напряму. Всі спілкувались із ним на рівних й лише Елайза, за всієї її нахабності, боялась Марелія. Лише для неї чоловік все ще лишався кровожерливим капітаном. І якщо вже відверто, він був зацікавлений саме в Елайзі, тож в неї були причини поводитись так.

І Марелія це влаштовувало — він собі просто грав у наздоганялки із дівчиною. 

— О, який би страшний ти не був, та мого бажання говорити тобі не відібрати, — заявила Елайза, гордо піднявши підборіддя. Тихий, майже лагідний сміх розірвав секунду тишу після її слів. Дівчину бісило, що Марелій міг бути таким спокійним в її присутності. Немов взагалі не сприймав Елайзу як загрозу.

Чоловік щось відповів, та вона вже не чула його слів. Нахмурилась, відчуваючи, що щось навколо змінилось. Повітря немов змінилось, стало важче. Таке вже траплялось із нею раніше, як тільки вона зійшла з потягу й ноги опустились на землю. 

Марелій продовжував щось говорити, але дівчина не чула його голосу. Підкорюючись інтуїції, Елайза повернула голову вбік, в кінець коридору. Погляд її тут же впав на примарний блакитний згусток енергії. Ні, людину. Це точно була людина — хлопчик-підліток, тільки от він зовсім не виглядав як людина. Він дійсно був блакитним й напівпрозорим: обличчя, волосся й навіть одяг. А ще, його ноги висіли в кількох десятках сантиметрів над підлогою. Погляд великих очей безцільно блукав коридором, аж доки не наткнувся на очі Елайзи. Хлопчик, чи то привид, чи то енергія, що б то не було, здивовано схилив голову набік. Рот його відкрився, але губи не ворухнулись.