33.

Навіщо себе накручую — не розумію. Насправді я не бачу в очах Алекса тієї злості, яка вирувала у перший день нашого знайомства. Я чітко пам'ятаю скляний погляд, гострі слова, мов голочки, і тон. Грубий, неввічливий і навіть, певною мірою, неприємний.

Зараз він інший. Є блиск, лідерство і той факт, що він звик добиватися свого.

Нехай він не син крутого бізнесмена і в нашому універі є крутіші хлопці, але він заслужив свій авторитет “поганого хлопця” зовсім з інших причин. Я цікавилася з яких, але ніхто, як пояснила Катька, нічого не хоче про це говорити.

Я навіть не просила, вона сама все дізналася.

За це й люблю свою подругу. Без слів мене розуміє.

Здіймаю погляд на годинник — пів на десяту. Мама вже давно пішла, а я, немов дитина, що провинилася, боюся сунути носа за двері. Їсти хочеться жахливо, шлунок гнівно бурчить на мене.

Збираюся з духом і на пальчиках виходжу з кімнати.

Я не боюся зведеного брата, просто почуття поруч із ним переплітаються настільки, що зрозуміти їх просто неможливо. Я гублюсь. У грудях б’ється гарячий камінь замість серця, а його погляди діють наркозом на все тіло.

У коридорі тихо, тільки нічне світло горить на стелі. Єгор розповідав, що завжди залишає його на ніч, про всяк випадок.

Кухня вільна, тому одразу дістаю з холодильника їжу. Легкий салат і зараз  підсмажу два тостери, та й вистачить. Ще є бажання фруктами затаритись, але їсти їх можна і в моїй кімнаті.

— А ти смілива! — за кілька хвилин з'являється хлопець. У домашньому одязі він здається якимось не таким, розкутішим, чи що. Широка футболка та вже знайомі мені штани.

— Ніколи боягузкою не була, — відповідаю з набитим ротом. Алекс проходить всередину та зупиняється біля кавомашини.

— Я про те, що ти не боїшся їсти на ніч. Дівчата зазвичай верещать, що після шостої не їдять, — одним оком спостерігаю, як він готує каву. Виглядає розслабленим і досить спокійним. Тільки я знаю, що він може спалахнути як сірник.

— А ти, як я бачу, фахівець, — закидаю одразу дві ложки салату в рот. Встаю, прибираю за собою і, підхопивши вазу з фруктами, йду на вихід.

Я злюся. Сама не розумію чому, але гіркота обпікає горло. Кидаю один погляд на Алекса і, не дочекавшись відповіді, біжу до своєї кімнати.

Настрій: подивитися бойовик чи плаксиву мелодраму.

Лягаю на ліжко та вмикаю телевізор.

Капець. Звідки знає? Невже так часто запрошував дівчат на побачення?

“А мені то що?” — опираюся сама собі.

— Боже! — зариваю голову в подушку. — Про що я думаю?

Мені нема до нього справи. Нема і не буде.

Трохи насваривши себе, беруся за фрукти. Минає хвилин двадцять, як двері без стуку відчиняються й Алекс заходить, як до себе у кімнату. Обходить ліжко і лягає на нього з іншого боку, підхопивши яблуко з вази.

— Ти зовсім страх втратив? — фиркаю.

— Це ти його втратила, я вдома, — кидає яблуко назад у вазу. Ловить мене за зап'ястя і тягне на себе. 

Через секунду я опиняюся надто близько до блакитних очей.