28

— Міло, вибач, — плететься за мною колишній хлопець, — я усвідомив свою помилку, обіцяю, більше такого не повторитися!

Я йому вірю. Справді вірю, тільки не хочу продовження наших стосунків. За цей час, що ми нарізно, зрозуміла, що наші стосунки мене душили.

— Міло, вибач, благаю, — простягає букет.

Я стою на тому самому місці, шукаю очима блакитні очі, але там уже порожньо.

Навіщо він дивився? Взагалі, навіщо слідкує за мною? Думає, я зміню своє рішення?!

Фиркаю від злості. Даня приймає все на свій рахунок і згрібає в оберемок.

— Відпусти, Даню, — спокійно відхиляюся. Більше немає болю нерозуміння, навіть симпатії немає. — Я тобі пробачила, — хлопець одразу тягнеться до щоки, але я його зупиняю, — тільки не хочу зустрічатися. Мені одній добре.

Нарешті з'являється Катька, і я, поплескавши здивованого Даню по плечу, розвертаюсь і йду.

Стає якось легше дихати, та й взагалі мені здається, що я зробила велику помилку, почавши зустрічатися з ним. Тепер це розумію, а тоді світу білого не бачила від щастя.

— Ти ж йому не вибачила? — примружує погляд подруга. Ми швидко тупаємо до зупинки, забігаємо в маршрутку, навіть не подивившись на номер.

Погода за півдня зіпсувалася, ще трохи — і поллє.

— Вибачила.

Катька піднімає на мене здивований погляд, закочує очі, давши зрозуміти, що більше нічого не хоче знати.

— Тільки зустрічатися більше з ним не маю наміру.

Подруга одразу оживає. Падає на вільне місце та усмішкою запрошує мене сісти.

— Я не хочу. Мені тісно з ним, шкода, що я це пізно зрозуміла, — хихикаю, зазираючи подрузі у вічі.

Я говорю, а Катька від інтересу губу закушує. Слухає, не перебиваючи, всі мої міркування.

— Ну нарешті! — обіймає. — Я одразу зрозуміла, що ви не пара, — підтискає губки. Дощ починає барабанити по даху, і за вікном одразу опускається темна завіса.

Так за розмовами ми забуваємо де знаходимося, а коли водій репетує “кінцева” — обоє завмираємо від шоку.

Виходимо з маршрутки.

— Капець! — тупцює на місці Катька. — Ми взагалі де?

— Не знаю.

Я ніколи раніше не була у цьому районі. Озираюся, щоб впізнати, але це не так просто. Дощ дуже щільно прикриває фасади недалеких будинків.

— Катю, — штовхаю ногою, обіймаючи себе за плечі. Холодно і сиро. Я явно не за погодою одягнена. Розглядаю зупинку, добре хоч вона під навісом і ми не промокнемо до нитки. — Двадцять сьомий маршрут, ми походу не в той бік поїхали.

Ось чому ми не можемо зрозуміти, де знаходимося.

Вирішуємо викликати таксі, але вільних авто, як на зло, немає. Стає лише холодніше. Дощ тільки посилюється, але найстрашніше, що маршруток більше не видно.

— Може, моїй мамі зателефонуємо? — через пів години клацаю зубами.

— Тут написано, що за п'ять хвилин має бути маршрутка.

Вона приїжджає, але водій нас не пускає, бо їде до парку.

Я відчуваю, що більше не зможу чекати, і так вся здригаюся, зуб на зуб не потрапляє. Тільки збираюся набрати номер мами, як телефон Каті оживає.

— Так, алло, вже є машина? — Катька приймає виклик із незнайомого номера. — Ти хто? І що треба? — З питань я розумію, що помилилась.

— І що? Нафіга це мені?

Показую подрузі, що набираю маму, але вона мене зупиняє.

— Хочеш запросити на каву? М-м, дуже привабливо! Тільки я не впевнена, що зможу вибратися з діри, у якій перебуваю. Ми з подругою випадково сіли не в ту маршрутку і тепер не маємо поняття, як звідси вибратися.

Напевно, черговий залицяльник. Зараз я справді нічого не маю проти, аби забрали нас звідси.

— Кінцева двадцять сьомого маршруту. Вулиці не знаю. Все! Чекаю!

Я з цікавістю дивлюся на подругу в очікуванні пояснень.

— Ден зараз приїде нас забрати. Не знаю, звідки у нього мій номер, але шансу злиняти звідси я не збиралася впускати, а потім з'ясую стосунки.

Раптом стає спекотно, адже чітко розумію, що з Деном буде Алекс. Чи це не той Ден?

Знову себе накручую.