22.

— Міла, — звісно, мама не розуміє каверзи.

Я тільки впиваюся кігтиками у долоні.

Одразу з'являється батько Алекса, запрошує нас до їдальні. Дякую Всесвіту, що мені не доведеться терпіти його витівки.

За столом сідає навпроти мене. Ніби ні в чому не бувало вечеряє, не промовивши й слова. Тільки погляди дуже колючі. Просто горло деруть, і шматок туди не лізе.

Навіть нормально не можу розібрати, що їм.

— Не подобається? — здригаюся від запитання. Ненароком нога сіпається, і я торкаюся Алекса.

Він завмирає. Точним, прицільним поглядом спопеляє мене. В очах горить вогонь ненависті, але цього разу я не можу зрозуміти за що.

У грудях шалено стукає. Я згадую вчорашній вечір — і мої щоки миттєво спалахують від сорому.

— Вибач, — шепочу. Він бачить, розуміє, тільки не припиняє спроб взяти у полон ту саму ногу, якою я його зачепила. Стискає своїми двома, а мені тільки те й залишається, що мовчати та сидіти смирно.

— Ви, до речі, в одному універі навчаєтеся! — хмикає Єгор, витираючи куточки губ серветкою. — Дивно, що не перетиналися,

— Ми на різних курсах, от і все, — відмахується Алекс. — Дякую за вечерю, було приємно познайомитися, але мені час.

Відпускає мої ногу та намагається встати. Його кам'яне обличчя не видає жодної живої емоції.

— Сподіваюся, ще п'ять хвилин ти можеш посидіти. Ми маємо важливе питання і дуже хочемо обговорити його з вами, — з дивною інтонацією вимовляє Єгор.

Алекс тільки киває і сідає назад.

Вдає, що він спокійний, але я всім тілом відчуваю, який він злий. Напружений.

Не знаю як, але впевнена: він стримується з останніх сил.

Їдальня поринає у тишу на кілька хвилин. Всі тільки переглядаються, а мама з Єгором беруться за руки та кладуть їх на стіл, на загальний огляд.

— Ми вирішили спробувати жити разом! Що скажете?

Повітря випалює легені. Я не очікувала такого швидкого розвитку подій. Навіть не знаю, що сказати, мовчу, бігаючи очима по столі.

— Якщо ми проти цього, щось змінимо? — Алекс дивиться просто на батька.

Я ховаю очі, розуміючи, що також хочу знати відповідь на це запитання.

— Не думаю, скоріше, ускладнить перший час нашого життя під одним дахом.

— Якщо ви вже все вирішили, то навіщо нас питати? — граючи жовнами, не відступає Алекс.

— Алексе, — починає мама тремтячим голосом, — я розумію, тобі буде важко бачити чужу жінку у своєму домі. І хочу сказати, що не збираюся ставати заміною твоєї матері. Я теж вдова і просто не хочу зустріти старість сама, розумієш?

— Так, тільки, — я нарешті відмираю, — мені здається, ви поспішаєте. — І одразу ховаю очі.

— Ви пропонуєте нам зустрічатися, як підліткам? — Єгор починає злитися.

— Не бачу сенсу продовжувати дискусію. Робіть, як вирішили.

Алекс швидко покидає їдальню, голосно грюкнувши дверима.