6.

— Послухай, — я намагаюся бути ввічливою, — ваші терки з Данею не мене стосуються. — Дивлюсь просто в очі, від чого пробиває високовольтним струмом.

— Терки?! — рже, закидаючи голову назад. Я користуюсь нагодою і тікаю. Пірнаю під його руку і вилітаю як ошпарена у коридор.

Мчу в аудиторію, геть-чисто забувши про обід. Намагаюся заспокоїти серцебиття. Поступово дихаю, щоб угамувати тремтіння, намагаючись зрозуміти що це було.

Катька приходить перед початком пари. Розглядає мене з голови до ніг.

— Що хотів? — простягає мені булочку. Живіт одразу починає бурчати, і я приймаю презент.

— Поняття не маю, — бурчу і відкушую шматочок.

Катька, вдавши, що повірила, бере в руки мобільний, гортаючи соцмережі, поки я жую свій обід.

У голові не вкладається, що потрібно цьому недоумку. Мало того, що перший поцілунок собі привласнив, то ще життя мені не дає з першого дня навчання.

Пролітає думка написати Дані, але я швидко її відганяю. Не хочеться, щоб він ревнував, не вистачало ще ні з того ні з сього розійтися. Краще промовчати, думаю, скоро Алексу набридне і він сам відчепиться.

Після пар я дуже сподіваюся зустрітися зі своїм хлопцем, навіть повідомлення йому відправляю за десять хвилин до закінчення.

Його універ всього за кілька кварталів від мого, думаю, він встигне приїхати, поки нас відпустять.

— Ти додому? — запитує Катя, збираючи сумку після дзвінка.

— Поки не знаю, — дивлюся на повідомлення, доставлено, але не прочитане. — Даня не відповідає.

— Зрозуміло, — зітхає подруга. — На завтра звільни вечір, у нас посвята у студенти. І ти повинна там бути! Не обговорюються! — відрізає Катька, закидаючи рюкзак на плечі.

Попрощавшись з усіма, ми ще кілька хвилин зволікаємо, а потім повільно йдемо до центрального в'їзду в універ.

Я кілька разів поглядаю на екран, але там без змін. Повідомлення не прочитане, і я починаю хвилюватися.

— О-о! — піднімаю голову на протяжний стогін. — А ти маєш рацію, Алексе, цього року перший курс просто відпад.

Алекс сидить на капоті чорної спортивної тачки з відкритим верхом, а біля нього стоять два хлопці. На перший погляд такі ж зухвалі, як він.

Один брюнет з хвостиком на потилиці та поголеними скронями, інший — з модною короткою стрижкою та світлим волоссям.

— Ходімо, — повисаю у Катьки на лікті. — Я напишу Дані, що пішла, почекаємо його у сквері. Тут недалеко, я бачила дорогою сюди.

Подруга киває. Їй також неприємні ці хлопці, тільки вони вже все вирішили. І коли ми робимо ривок вперед, дорогу нам перекривають дружки Алекса.

— Кажеш, твоя білявка? — примружується брюнет. — Тоді моя брюнетка, — дивиться на Катьку, забувши про мене. — Як справи, дівчатка? — робить крок до нас.

Ми з подругою задкуємо, поки я не впираюся у щось тверде.

— Куди поспішаємо, панночки? — шепоче над вухом хрипким голосом. Я повертаю голову, впершись поглядом у блакитні очі. — Може, кави? — хижо усміхається.

— Ні! — на корені відрізаю.

— “Ні” — завжди означає “Так”. Не впирайся дитинко, я не кусаюся!