3.

Розплющую очі ще задовго до будильника. Сьогодні перший день в університеті, і мені дуже страшно.

Нові знайомства надто болючі для мене. Обстановка, та й взагалі, за одинадцять років я звикла до однокласників. А зараз все, немов із чистого аркуша.

Ще й Катька зі своїми дивацтвами. Навіть не сказала, до якого універу вступила.

— Привіт, мамусю, — сідаю за стіл.

— Привіт, а ти чого так швидко? — навіть не здіймає погляду від кавомашини.

— Мамо, ну ти чого? — бурчу з набитим ротом. Булочки просто відпадні, і немає сил дочекатися кави лате.

Мама повертається і починає реготати. Вона, як ніколи, щаслива, і я дуже рада бачити на її обличчі усмішку. Простягає мені чашку з напоєм і сідає навпроти.

— У мене сьогодні додаткова зміна.

Ховає погляд на дні чашки.

— Тобі не можна втомлюватися, — зітхаю. — Може, відмовишся?

Після смерті батька матір довго приходила до тями. Навіть із лікарні пішла до поліклініки, щоб було менше стресу. Хоча у лікарів його завжди багато. Особливо таких, як моя матір. Вона надто близько все сприймає до серця.

— Анька, дитячий лікар, пам'ятаєш її? — матір починає виправдовуватися.

— Угу, — сьорбаю ароматний напій.

— У неї в родині горе, матір померла, ну як я можу відмовити?

Моя мама терапевт, і до сьогодні я думала, що тільки дорослих може лікувати, але, виявляється, помилялася.

— Вона поверне чергування?

— Так.

Мама складає руки на стільниці, крадькома на мене поглядаючи.

— Та кажи вже! — ледве стримуюсь, щоб не закотити очі до стелі.

— Пам'ятаєш, я тобі розповідала про свого однокласника?

Усміхаюся у відповідь, розуміючи, до чого вона хилить.

— Він запросив мене на побачення, — мама одразу червоніє.

— Той, що вдівець? — минулого місяця мама їздила на конференцію лікарів за кордон і там у готелі випадково зустріла шкільного друга.

— Той самий.

— Сьогодні ввечері треба пошопитись, ти сто років собі нові сукні не купувала.

Мама дякує одним поглядом і цілує в лоба, як дитинстві.

Я не можу стояти на шляху до її щастя, хоч і відчуваю біль у грудях. Мов зраджую покійного батька, але мамі тільки сорок два, вона вже три роки як вдова.

Поснідавши, приймаю в душ. Довго не можу вибрати що одягнути, але зрештою зупиняю свій вибір на улюблених джинсах та легкій футболці.

Чмокаю маму у щоку і біжу на зупинку, адже їхати мені майже через все місто.

Відіспатися тепер зможу лише у вихідні, і то не факт.

— Привіт, красуне, — опинившись на вулиці, набираю подругу.

— Привіт, — тягне, — ти готова дізнатися, в якому універі я навчатимусь? — стібеться.

Я три місяці з неї вибивала зізнання. Мовчала, як партизанка.

— Та кажи вже.

Катька тільки хихикає у слухавку та переводить тему. Я більше не повертаюся до цфєї розмови. Нехай і надалі тримає інтригу. Рано чи пізно однаково доведеться зізнатися.

В універ прибуваю майже за пів години до початку занять та біжу шукати свою аудиторію. Я тут була лише кілька разів і не встигла роздивитися. Враховуючи те, що тут понад п'ять будівель, є де побігати.

Перед воротами знову дзвонить телефон. Навіть не дивлюсь хто — одразу піднімаю.

— Знову ти ці галімі джинси натягнула, — Катька обурюється, а я не можу зрозуміти, звідки вона знає.

— Ні, я в сукні сьогодні, спокушатиму дідів, — хихикаю і повертаюся до дороги. Катька стоїть позаду, хитро примружившись.

Кидаюся в обійми. Не можу повірити, що вона постійно приховувала від мене правду.

— І який факультет?

Обійнявшись, ми так і йдемо в головний корпус.

— Побачиш, — фиркає. Робимо крок на доріжку, як повз нас пролітає спортивний мотоцикл. Водій у шоломі, його обличчя не видно. Тільки широкі плечі обтягнуті шкіряною курткою.

Цілу мить мені навіть здається, що, можливо, це викладач. Ми з Катькою з цікавістю спостерігаємо, як він знімає шолом. Повертається до нас, скеровуючи свій погляд просто на мене.

Серце боляче стукає. Руки німіють. Все перевертається в одну мить.

Не може бути!