Глава 17

 Німа сцена. Вони дивляться на мене, я на них. І чого витріщилися? Наче ніколи результат бабських бійок не бачили.

 — Що? — запитую першою, не витримавши такої затяжної паузи та їхніх уважних поглядів.

 Поправляю рукав, який мені майже відірвали.

 — Що з тобою сталося? — питає Адам.

 Командир команди. Так, я часу даремно не втрачала і за місяць змогла дізнатися, хто з хлопців хто.

 Адам головний, мозок і здоровий глузд команди. Дракон, і цим все сказано.

 Корнеліус — сила і… все. Ну, можливо, ще й головний клоун у команді.

 І третій, Мартін. Маг-технолог.  Рідкісний дар. Розважливий, мовчазний. Я б назвала його “Холодним розумом” команди.

 — Мілко, ти що, потрапила на несподівану оргію? — запитує Кор. — Скажи, де вона проходить, і пообіцяй, що вона ще не закінчилася!

 Я кривлюся її.

 — Я просто впала, — кажу відвівши погляд.

 А чого я взагалі виправдовуватися перед ними маю?!

 — Нічого собі ти падаєш? — знову Кор. — З даху? Літати вчилась?

 — Ага, — кажу в'їдливо. — Обирала місце, звідки тебе краще скинути.

 Кажу різко та йду до себе. Як же він мене дратує!

 Кор починає ржати. Його сміх я впізнаю з тисячі. Навіть дивитися необов'язково. Зачинивши за собою двері, притуляюся до них спиною.

 Мені хочеться плакати. Я відчуваю зараз багато, але не веселощів. Біль, образа, розпач…

 Щокою котиться сльоза. Так!  Припинити ревіти! Шмигаю носом. Я на пари спізнюся. Отже, треба поспішати!

Коли я виходжу, хлопців вже немає. От і чудово. Боялася, що доведеться вигадувати історію, де я так упасти змогла. Але я забула, що до мене тут нікому немає справи. У хорошому сенсі. А от у поганому я чомусь тут усім заважаю і як кістка у горлі.

 Поки бігаю туди-сюди і шукаю, у що переодягнутися, на першу пару я запізнююся. Чомусь усі мої речі чи брудні, чи порвані, чи великі. Це ж скільки я скинула за цей час? І майже не помітила змін. Ну, живіт наче менше став, і ноги. Груди на місці залишилися, як і попа. А обличчя… та я майже не дивлюсь зараз на себе у дзеркало.

 Попросивши пробачення у магістра, сідаю на своє місце у першому ряду, на самоті. Якщо раніше мене штучно зробили ізгоєм і відгороджували від себе, то зараз я сама шукаю місце, щоб сісти поодинці. Тому що так спокійніше та тихіше. Адже варто сісти з дівчиною чи навіть хлопцем, починається потік запитань. Чому всі думають, що якщо я відповіла вітанням на вітання та усміхнулася їм, я бажаю продовжити спілкування? Може, я просто так вихована, насправді бажаю помовчати, а не розповідати, як мені живеться з хлопцями, чи що сталося між мною та Сторвудом. І ще на купу незручних питань.

 Час тягнеться повільно. Здається, мій шлунок проти, що я пожертвувала його насиченням, віддавши перевагу своєму зовнішньому вигляду. І до обіду він ладен був заволати. Тому в їдальню я біжу швидше, ніж на першу пару сьогодні. Набравши собі смакоти: картопля, м'ясо, компот, сідаю за стіл. Ось тільки голод зовсім затуманює мені розум. Я сідаю поруч зі столом Міари, і тепер насолодитися їжею мені не світить. Під їхніми їдкими коментарями апетит зникає. І їм я більше тому, що треба, а не тому, що хочу. Намагаюся абстрагуватися від них, але виходить не дуже.

Довго я не витримую. Коли у мене летить щось схоже на фрукти з компоту, я різко підводжуся. Краще просидіти голодною, ніж давитися під їхні смішки! Збираюся забрати свою тацю і піти, як раптом поруч зі мною сідає Адам.

 Смішки за сусіднім столом різко вщухають. Я сама дивуюся. Старшокурсники рідко їдять тут, віддаючи перевагу таверні поряд з Академією. Але найбільше дивує не це. Адам вперше сів зі мною у їдальні.

 — Сідай, — каже хлопець, мовчки відсуваючи мій стілець одною рукою, начебто запрошуючи мене сісти.

  Відмовити я не смію. Переважно тому, що їсти все ще хочеться. Але ще цікаво стає, що він тут робить. Я чекаю питань з його боку чи знову докорів.  Я б не здивувалася ні тому, ні тому.  Але нічого цього немає. Він мовчки їсть. Я вирішую не гаяти часу і теж продовжую їсти.

 Загалом, обід минає спокійно. Міара та її зграя більше не дістають, Адам мовчить, мій шлунок співає.

 Попиваючи компот, дивлюсь на хлопця.

 Він помічає мій погляд, здіймає брову, ніби питаючи, чого дивлюсь на нього.

 — У тебе до мене питання? — запитую.

 — Ні, — відповідає він і раптом запитує. — Поїла?

 Я ледь компотом не подавилася. Але киваю йому. Хлопець одразу ж припиняє ганяти кашу по тарілці, забирає її та йде.

 Я проводжаю його поглядом.

 Питання дня: сьогодні у чоловіків довкола мене магнітні бурі? Спершу магістр хвалить, тепер Адам ніби піклується. Чи що це зараз було? Дуже схоже на турботу.

 Прикриваю очі на секунду, намагаючись згадати, чи немає за місячним календарем затемнення чи молодика. Не згадую, бо ніколи не захоплювалася цим. А ось про те, що заняття через п'ять хвилин починається, пам'ятаю яскраво. Ще встигну подумати над сьогоденням. Увечері, якщо не засну.