Глава 16

Я знайшла ще один величезний плюс у ситуації, що склалася. Час зараз для мене летить непомітно.

 Завантажений графік не дає часу не те що відпочити, а й поїсти. Мені навіть складно згадати, коли я востаннє нормально, точніше, не поспішаючи, їла.

 А ранкові процедури? Що там зазвичай ми, дівчатка, любимо? Почистити зубки, вмитися. Це само собою. Але про те, щоб нанести на себе хоч грам косметики, мені доводиться забути. І не тому, що це заборонено. Ні. Просто часу бракує катастрофічно. Потім я біжу на пари. Саме біжу! Адже розклад складено так, що у мене спершу заняття на третьому поверсі в другому корпусі, потім у першому корпусі на другому поверсі. І так майже щодня. Тут головне не переплутати. Тому що магістри дуже не люблять, коли адепти приходять після дзвінка. Але на мій шалений вигляд вони зараз майже перестали звертати увагу. Як і інші адепти. А мені якось стало начхати на те, що про мене говорять, як я виглядаю збоку. Навіщо мені турбуватися про те, що про мене подумають незнайомі мені люди, дракони, перевертні? У мене своя мета, і заради того, щоб її досягти, я готова працювати!

 А ввечері мені вистачає сил лише на те, щоб дійти до своєї кімнати, не послизнутися у душі, бо очі заплющуються і я часом втрачаю зв'язок із реальністю, і неушкодженою дійти до свого ліжка.

 У такому темпі минає місяць.

 Я вже за звичкою прокидаюся о п'ятій ранку, щоб встигнути привести себе у відносний порядок і спуститися на ранкове тренування. У такі дні, як сьогодні, у мене просто окремий вид тортур. Тому що заняття проходять разом із моєю колишньою групою. У них тренування вранці лише раз на тиждень, у мене — щодня. Шмигаю носом, відчувши несправедливість. Але швидко опановую себе.  Це, звісно ж, логічно! Вони просто лікарі, а я — бойовий лікар! Тож умившись холодною водою, поспішаю на вулицю.

Сірий похмурий день, як і мій настрій. А ось Міара та її прихвосні цвітуть і пахнуть. О пів на шосту ранку. Я починаю тихо ненавидіти її. Так, може, і не можна, але я повинна ж на когось зливати негатив і звинувачувати у тому, що зараз я повинна зі шкіри вилізти, але скласти іспити?

 І нехай тільки хтось мені скаже, що я щось роблю неправильно! Хай тільки заїкнуться, що треба вміти пробачати! Я особисто притягну їх о п'ятій ранку перед ясні очі нашого магістра з фізпідготовки. Одного його вигляду їм буде достатньо, щоб перейнятися моїми почуттями та зрозуміти мене.

 Чоловік під два метри зросту, в плечах ширший за мене вдвічі, а то й втричі. Квадратне підборіддя, не раз зламаний ніс, карі пронизливі очі під густими нахмуреними бровами. І м'язи. Скрізь! На руках, ногах, грудях і навіть шиї! Просто купа м'язів, а не людина.

 Як за якимось ритуалом, варто дівчаткам мене помітити — я стаю центром приколу. І то я роблю не так, і зад у мене стирчить, кого це я так спокушаю? І груди у мене під час бігу надто сильно гойдаються, переживають, щоб не випали. Р-р-р! Бісять!

 А я мовчу і просто роблю, що маю. Бо якщо відповім,  словесною суперечкою це не закінчиться.

 Магістр, як і завжди, після розминки сказав стати у групи та відпрацювати базові методи захисту та нападу. Я в такі моменти бажаю вміти зникати. Бо мені в пару дістається сам магістр! Ніхто з цієї групи не бажає зі мною займатися. Я вже думала притягнути сюди мій манекен з кімнати та сказати, що займатимуся з ним. Але, боюся, Магістр цього не схвалить. Він взагалі, як мені здається, отримує задоволення, щоразу кидаючи мене на землю. Вкотре пропустивши прийом Магістра, я не можу встати.

 — Підйом, адептко Романс, — каже Магістр.

 Я ледве піднімаю руку. Мені слово сказати важко, не те що своє тіло підняти. Я важко дихаю, перед очима мушки. О, тепер ще й обличчя Магістра.

 Чоловік клацає пальцями перед моїми очима.

 — Адептко, ви в нормі? — запитує магістр.

 Я хитаю головою, що ні. Я місяць страждаю, щоби щось комусь довести. Навряд чи я здорова. Ні в моральному, ні у фізичному сенсі.

 — Ви мене чуєте? — продовжує питати Магістр.

 Я киваю.

 — Встати зможете? — знову питання від нього.

Я знову хитаю негативно головою. Сумніваюсь, що встану зараз. Нехай мене залишать тут. Земля така м'яка та тепла! Ага, восени перед першими заморозками. Просто м-м-м! Мрія!

 Магістр, судячи з усього, подумав про те саме. Що холодна земля — це не те місце, де можна довго лежати. Тож, узявши мене за руку, допомагає сісти.

 — Ти молодець, — каже раптом він.

 Я, здається, таки заснула. Це магістр мені каже?

 — Ви мені? — уточнюю.

 Я за місяць жодного разу не змогла хоч якось дістати чоловіка, або хоч трохи зачепити. У чому я молодець? Навчилася гарно падати? Так це теж його заслуга. Коли тебе лише за ранок понад десять раз на землю кидають, хочеш не хочеш, а навчишся групуватися.

 Магістр наче читає мої думки, усміхається.І робить щось нереальне. Поклавши свою долоню мені на голову, схиляє свою голову набік, зазирнувши мені у вічі.

 — Ти молодець, що стільки протрималася. Інша на твоєму місці вже давно про помилування благала б і намагалася втекти.

 — Я теж хотіла… — говорю. — І неодноразово.