Глава 14

До гуртожитку дістаюся тихо та швидко. Коридором йду, як по полігону, чекаючи небезпеки. Але нічого не сталося. У кімнаті порожньо. Лише розкидані речі нагадують мені про те, що ще вчора все було безтурботно, що ще вчора я думала, що у мене є друзі. А сьогодні нашвидкуруч збираю свої речі та втікаю! Ні, переводжусь, щоб бути ближчою до мрії! Втечею це вважалося б, якби я взагалі пішла з Академії. А так…

 Біля вхідних дверей чується шум, я завмираю, як заєць, боячись, що це мої сусідки. А з іншого боку, чому це я маю боятися зустрічі? Це вони, а не я, зрадники. Тому, розправивши плечі, продовжую повільно збиратися, морально налаштовуючи себе на зустріч. Але вона не відбувається. Дівочі голоси починають віддалятися і стихати. Я зазнаю навіть якогось жалю, що вони пішли. Хотіла бачити їхні обличчя, коли вони дізнаються, що я мало того, що не йду з Академії, а переходжу на другий курс, ще й до іншої групи. Уявляю їхні обличчя, усміхаюся власним думкам і продовжую збори. Настільки захоплююся, що пропускаю прихід дівчат.

 — Міллі? — запитує Ліліт, налякавши мене. — Що ти робиш?

 Я обертаюся до них, але й слова не встигаю сказати.

 — А ти не бачиш, чи що? — каже Клариса, склавши руки на грудях. — Мілета вирішила піти. Так, Міллі?

 — Майже, — говорю, криво усміхнувшись.

 Дівчатка ще у вечірніх сукнях. Отже, веселилися всю ніч.

 — Міллі, це через дурний жарт? — запитує Ліліт.

 Жарт? Вона це називає жартом? Виставити мене на посміховисько, привселюдно зганьбити.  Це для неї лише дурний жарт?!

 — У нас із вами різне поняття про жарти, — кажу, продовживши пакувати свої речі.

  — Міллі, — кличе Ліліт і робить крок до мене.

 — Не треба, Ліл, — Клариса зупиняє Ліліт. — Не бачиш, вона вже все вирішила.

 Я усміхаюсь. Вирішила, але не зовсім я.

 Дівчата стоять, чекають, поки я зберу речі. Їх, виявляється, небагато. Переважно підручники. Але сумніваюся, що вони мені тепер підійдуть. Адже на бойовому інший напрямок навчання. А ще другий курс… Жах! Адже я нічого ще не знаю! Як я можу на другий курс іти? Може, піти до ректора та переговорити? Хоч  він сказав, що це мій єдиний шанс.

 — Ой, Міллі, ти можеш уявити? Міара з твоїм хлопцем цілувалася! — каже єхидно Клариса.

 Як я одразу не помічала, що вона така в'їдлива і заздрісна? А Ліліт? Вона теж приховувала своє справжнє обличчя? Ліліт тицяє подругу в бік.

 — А що я не так сказала? — питає Клариса на її поштовх. — Міара тепер зустрічається з ним. Раптом Міллі поїхала б і не дізналася.

Ну, звісно, така новина. Як би я далі жила, не знаючи цього? Вона справді думає, що мені тепер є діло до цієї парочки?

 — Передай їм мої вітання, — кажу я, проходячи повз дівчат.

 Їх дивує моя реакція. Точніше її відсутність. А ось поява Лукаса за нашими дверима дивує нас усіх.

 — А Міара не тут живе, — кажу йому після німої секундної паузи.

 Злегка штовхаю хлопця, який не поспішає йти з дороги, проходжу поряд з ним.

 — Міллі, що з твоєю сукнею? — кричить Лукас, ідучи за мною.

 Отже, це все, що йому цікаво? Те, як неохайно я зараз виглядаю? Валіза у моїй руці його не бентежить? Справді, що такого?

 — Порвалася, — відповідаю Лукасу.

 — Я бачу… — каже й замовкає.

 — Тебе образили? — запитує через хвилину.

 Я заплющую очі.

 — У дівчини своєї спитай, — говорю тихо, не зупиняючись.

 А ось Лукаса мої слова зупиняють. Тупіт його ніг я принаймні перестаю чути. Але недовго моє щастя триває.

 Лукас підбігає до мене, хапає за руку. Обертає до себе.

 — Я можу все пояснити, — каже він.

 — Не треба мені нічого пояснювати, — кажу, вириваючи свою руку.

 Але хлопець не відпускає.

 — Я вже все знаю, — кажу йому.

 — Я можу пояснити, — повторює він, скорчивши маску мученика на обличчі.

 Хоче, щоб я пошкодувала його, чи що?

 — Що саме? — уточнюю. — Те, що ти посперечався на мене, або що ти почав зустрічатися з Міарою? Що з цього ти хочеш мені пояснити?

 Поряд із нашою парочкою йде група дівчат. Вони навіть не ховають зацікавлених поглядів.

 — Мені не потрібні твої пояснення, — говорю. —  Давай не веселитимемо натовп. Було весело, але на цьому все. Сподіваюся, ти досяг того, чого хотів.

Сама дивуюсь, наскільки зараз сухо звучить мій голос, і своїй холоднокровності. Я думала, розревуся, тільки-но побачу його. Але ні. На душі важко, але терпимо.

 Востаннє подивившись хлопцю в обличчя, розвертаюсь і йду, тягнучи за собою валізу.

 — Ти йдеш?  — зауважує Лукас мою поклажу. — Через мене? Колючко, це дурне та необдумане рішення!

 — По-перше, — обертаюся, щоб висловити все Лукасу в обличчя про його прізвисько.