Глава 10

Чого слід очікувати від людини, яка вірить у прекрасних принців, готових вдень і вночі рятувати прекрасних принцес від лиходіїв? Я про себе. Судячи з тієї розмови, що я почула, від мене чекають шоу.

 — Її ніде немає, — відповідає хтось зі свити Міари.

 — Нічого, далеко вона не піде, — каже збуджено наша староста. — Може, вона вже побігла до свого хлопця.

 Дівчата засміялися.

 — Тобі не здається, що ми переборщили? — запитує дівчина, не можу визначити, хто це. — Все-таки Сторвуд — її хлопець. Як побачить, що ми з нею зробили…

 — Та нічого нам не буде, — каже самовпевнено Міара.  — Між ними немає нічого серйозного.

 — Це ти так хочеш? — знову запитує не впізнана мною дівчина.

 — Він сам мені сказав, що між ними жодних почуттів. І що він просто посперечався на неї. А тепер позбутися не може.

 Я прикриваю долонею рота, боячись видати хоч найменший писк. Не вірю в це. Він не міг так сказати. Але у душі я розумію, що міг. Але навіщо так жорстоко?  Адже він мені почав подобатися, по-справжньому.

 Згадую його слова. Може, він про це й казав півтора тижня тому? Якщо я захочу після цього з ним зустрічатися… Після такої ганьби я ніколи не захочу мати з ним хоч якихось справ. Може, він на це і розраховував?

— Але нічого, — продовжує Міара. — Ми допоможемо йому позбутися такого тягаря, як наша Міллі. Після сьогоднішньої ганьби вона сама втече з Академії.

 Дівчата сміються, я прикушую долоню, щоб вони не почули мене. У грудях щось важчає після кожного їхнього слова.

 — Ще б пак. Ви її бачили? Просто порося в рюшах, — дівчата починають голосно сміятися. 

 — Це ще не все, от почекай, подіють парфуми! — хвалиться Міара.

 Дівчата жартують, сміються. Кожен їхній жарт як голка у моє серце. Я їм повірила. Як і Лукасу. Почувши, як за ними зачинилися двері, перестаю себе стримувати. Чекаю кілька хвилин і виходжу з кабінки. У туалеті нікого немає. Я дивлюся на себе у дзеркало.  Я справді схожа на порося у цій сукні. Намагаюсь змити залишки косметики зі свого обличчя, але успіху особливого немає. Сльози продовжують литися з очей, і всі старання марні.

 — Пам'ятаєш, що Міара казала? — впізнаю голос Серії. — Обіцяла шоу.  Цікаво, як вона вирішила провчити цю задаваку.

 До туалету заходять дівчата, Клариса та Серія з моєї групи, судячи з усього, колишньої. Побачивши мене, дівчата замовкають. Оцінюють мій зовнішній вигляд.

 — Ого, — не витримує Серія.

 Дівчата переглядаються, намагаються приховати смішки.

 — Тебе Міара шукає. Бал незабаром почнеться, — каже Клариса.

 Вони все знали. Вся група знала, що Міара вирішила познущатися з мене. Одна я нічого не помічала. Розуміння цього мене й добило. Не те що мене обдурила Міара чи Лукас. Підсвідомо я їм до кінця не довірилась. Але дізнатися, що вся група брала в цьому участь — це удар для мене. Дівчата одягнені в модні сучасні сукні. Ніхто з них мені не сказав, що моя сукня не підходить, що я там зганьблюсь. Ні, вони, навпаки, чекали вистави.

Не слухаючи дівчат, вибігла з туалету.

 — Не спізнися на бал! — кричить мені вслід Клариса. — Він скоро почнеться! Кавалер довго не чекатиме!

 Вийшовши з туалету, чую дивний запах тухлятини. Не одразу розумію, що він від мене. Це ще один подарунок Міари? Парфуми з відстроченою дією? Щоб вже точно добити мене?

 Не хочу нікого бачити! Втомилася морально від них. Але повертатись до гуртожитку, де вони мене можуть знайти, бажання немає. Тому йду туди, де мене точно шукати не будуть. Оранжерея поруч із корпусом вчителів. Адепти триматимуться цього дня якомога далі від цього місця. Їм і так виділили всю Академію для розваг. Нехай вибачать, але головного блазня сьогодні не буде. Блазень втомився! Присівши на найдальшу лаву, починаю ридати, бувши впевненою, що мене ніхто не почує.

 Але почув. Хлопець, мабуть, зі старшокурсників. Не втримавшись, вивалюю на нього все. І це допомагає. Мені стає легше. Отямлююсь через пів години. Виявляю, що весь цей час сиджу, уткнувшись йому в груди і заливаючи сльозами його костюм. А костюм не дешевий і не схожий на студентський…

 — Ми не можемо це так залишити! — каже чоловік.

 Спромоглася його уважніше розглянути. Він точно років на десять старший за мене, а то й більше. І зараз назвати його хлопцем язик не повертається. Згадую, де і як ми сидимо, відсідаю від нього. Чоловік відпускає мене. Стискаючи в руках чужу хустку, не знаю, що сказати.  На чоловіка дивитись соромно. Ну і навіщо я зараз все це йому розповіла? Щоб ще більше нелюдів дізналися, яка я жалюгідна? Кидаю швидкий погляд на чоловіка.  Так і є — дракон.

 — Вибачте, я… — починаю говорити.

 — Тобі нема за що просити вибачення,  — перебиває він мене.

 Ось тепер дивлюся на чоловіка з легким подивом.

 — Вибачення мають просити тобі ті, хто довів таку прекрасну дівчину до такого стану.

 Свої добрі слова чоловік розбавляє теплою усмішкою. Я усміхаюся у відповідь. Не хочеться ображати шпильками того, хто підтримав у скрутну хвилину, але сумніваюся, що чоловік може тут чимось допомогти.