Глава 6

Понеділка я чекала і трохи боялася. Не знала, що робитиме Лукас. Чи буде якось мститися, чи залишить усе, як є, і забуде, що колись мав дурість запропонувати мені стати його дівчиною. Весь тиждень він не показувався. Дівчата теж запитань не ставили. Лише дивно поглядали. Напевно, чули, що ми з Лукасом “розлучилися”. Я майже не виходила із кімнати, займалася. Хоч суботу і прогуляла, а домашнього завдання менше не стало.

А ось понеділок… не приніс нічого нового. У групі, як і раніше, до мене в друзі ніхто не напрошувався. Я ні до кого зі своєю дружбою не лізла.

“Вигнанець — моє друге ім'я до кінця навчання, чи що?”, — думала я, поки хлопець із групи не попросив у мене зошит, а одна дівчинка не почала запитувати про те, як минули мої вихідні.

Мені у кожному питанні чувся натяк на мої стосунки з Лукасом. Але, по суті, це були просто студентські дружні бесіди. Нічого зайвого.

До кінця другої пари я заспокоїлася і перестала чекати каверзи. Рано розслабилася.

Варто було продзвеніти дзвінку на перерві, в аудиторію зайшов букет на ніжках.

— Хто з вас “Найпрекрасніша і найдобріша дівчина на всьому білому світі?” — запитує хлопець, визирнувши з-за букета.

Дівчата у нашій групі всі підбираються, починають шепотітися. Міара велично підводиться і збирається спуститись за своїм подарунком. Логічно, що це їй. Так думали всі у групі. Поки хлопець не дочитав записку.

 — Мілета, — каже він, здіймає погляд від листочка і розглядає натовп.

Знаходить поглядом мене, усміхається. Іде просто до мене.

— Мені сказали, що я вас точно впізнаю, — каже хлопець, підійшовши до мене.

Я у легкому шоку та ступорі, не розумію, що відбувається. Після слів кур'єра чуються смішки. Ну, звісно. Я тут одна така. Найпомітніша.

— Єдина дівчина, красу якої не приховає навіть мантія, — додає хлопець із щирою усмішкою.

Потім вдихає запах біля мене.

— Солодка, — каже тихо.

У його очах на частку секунди щось засяяло, завороживши мене. Наче маленька блискавка. Задивившись, не одразу розумію, що просто мовчу, розглядаючи хлопця. 

Так і не дочекавшись від мене відповіді або хоч якихось дій, хлопець вручає мені букет і йде, сяючи усмішкою.

— Хіба це не Молс? — запитує якась дівчина поруч.

— Старшокурсник?

— Так, схожий.

— Але ж він багатий!

— Що він тут робив?

— Чому розносить квіти?

Питання сиплються і сиплються. І всі вони зводяться до мене та до букета у мене в руках.

Я ж дивлюся на букет тюльпанів різних кольорів і тону в їхньому ароматі. Як і де їх можна дістати у такій кількості у такий період року?! І хто? Прийшовши до тями, шукаю записку, з якої читав хлопець. Знайшла. Відкрила.

“…Твій вічний прихильник. Твій Л.”

Як пафосно.

І як романтично.

Але навіщо він це зробив?

Озираюсь. З іншого боку — зрозуміло. Старається заради легенди. Але я вже сказала своє слово. Не знаю, чого він намагався цим досягти, але мені ігри з ним не потрібні. Я думала, я чітко дала зрозуміти, що між нами все скінчено. Навіщо він продовжує грати — незрозуміло. Я навіть не розраховувала, що після всього, що сталось, він продовжить все це. 

Дівчата обступають мене, починають запитувати про квіти. Найспритніша побачила літеру “Л” у записці.

— Це від Лукаса!

— Сторвуда?

— Він перевершив сам себе.

 — Яке кохання! — вигукує найромантичніша. 

Підозрюю, що це була Ліліт.

Дівчата продовжують щебетати. А я думаю, що маю зробити. Обертаюся до Ліліт. Вручаю їй букет. Усміхаюся куточком губ і, затиснувши в руці записку, йду з аудиторії під мовчазними поглядами.

Вийшовши з аудиторії, притуляюся спиною до холодної стіни, щоб заспокоїтись. Букет дуже шкода. Але прийняти його — це означає показати, що я вибачила Лукасу. Привселюдно визнати, що згодна на його залицяння. А я не згодна! І нехай мені вперше дарують такий гарний букет, нехай я хочу повернутись і повернути його. Але не буду! Лукас робить це не тому, що я йому подобаюся. Він переслідує якусь свою, вигідну тільки йому ціль.

Друга пара у нас у цій же аудиторії. Подивившись на затиснуту у мене в руці записку, вирішую, що не хочу повертатися. Чи можу я прогуляти одну пару? Першу та єдину! Киваю своїм думкам, відклеююсь від стіни. Але не встигаю зробити і кроку, як врізаюся у…

— Та ти, напевно, знущаєшся! — каже... так, це знову той старшокурсник.

Дивитись не лише під ноги, а ще дивитись, куди йду. Скільки разів я собі це казала? Ну ось, будь ласка. Отримай. І чому знову цей шкідливий хлопець? І цього разу він просто так мене відпускати не збирається. Вчепився у плечі, наче я — його остання надія на порятунок.

 — Ти що, навмисне це робиш? — запитує хлопець. — Зовсім з головою не товаришуєш? Чи вирішила таким оригінальним способом привернути мою увагу? Ти серйозно прорахувалася, мене розумово відсталі потвори не цікавлять.