Глава 3

На кілька днів у нашій групі утворилася тиша. А у п'ятницю на першій парі до мене підсідає Міара. Я напружуюся, коли порожнє місце поруч зі мною раптом хтось займає. А коли бачу, що це наша староста — напружуюся ще сильніше.

— Привіт, — усміхається вона мені.

— Привіт, — говорю без усмішки.

— Мілета, так? — запитує вона.

Яка радість, вона знає, як мене звати. Так! Сховати уїдливість!

— Так, — відповідаю.

— Ми сьогодні ввечері невеличкою компанією йдемо у місто. Хочемо прогулятися, а потім зайти до бару. Не хочеш приєднатися до нас?

Я набираю у груди повітря, щоб відмовитися.

— Там буде твій хлопець, — додає вона, вибиваючи своїми словами повітря з моїх грудей.

Що? Хто?

— Я знаю, ви зараз у сварці. Тож це гарний спосіб налагодити стосунки, — каже вона, додавши в голос участі.

Я починаю сумніватися у її осудності. А ще мені хочеться надавати по хребту одному надмірно нахабному хлопцю. Хто йому дозволив оголосити нас парою? Особисто я йому своєї згоди не давала!

— Міаро, я не... — починаю говорити, але вона мене перебиває, не даючи слова сказати.

— Я знаю, що початок у нас з тобою був таким собі. Ти просто сама відокремилася від усіх. Тож погодься, у тому, що ти сидиш сама, лише твоя провина. Ніхто тебе тягнути не буде, ніхто не нав'язується. Просто пропоную піти з нами, познайомишся з групою ближче. Мені просто сумно дивитись на тебе. Не хочу, щоб у моїй групі були від… — Міара замовкає. — Одинаки. Нам три роки разом навчатися.

Знову її сліпуча усмішка.

Йти кудись із Міарою не хочеться. І її словам я не вірю. Інтуїція подає сигнали, що краще мені триматися якомога далі від цієї особи. Ніхто так швидко не може змінювати думку про людину, тільки якщо їй це не вигідно. Отже, їй щось від мене потрібно. Але! Вона у чомусь має рацію. Може, я справді поводжуся як одиначка? Одразу сіла сама, не брала участі в розмовах, боячись зруйнувати свою легенду власними знаннями.

— Добре, — погоджуюсь.

Міара усміхається на весь рот. Відчуваю: можу пошкодувати про своє рішення. З іншого боку, що вони можуть мені зробити?

Зганьбити, напоїти, підставити... І так далі. Щось мені вже не хочеться йти нікуди.

Весь час я зважувала всі “За” і “Проти”. І, скажу правду, “За” було більше. Тому ввечері таки пішла з ними. І, на диво, всі були дуже милими, добрими, привітними. А потім я побачила причину їхньої привітності. У барі, куди ми зайшли після прогулянки, на нас уже чекали. Мало того, нам уже забронювали місце та замовили вечерю.

Варто було лише переступити поріг закладу, як упіймала поглядом блакитні очі Лукаса. Він невідривно спостерігав за нашою компанією. Я спочатку сподівалася, що наша компанія сяде окремо, але потім Міара помахала їхній компанії та попрямувала до них. А за столом був не лише перший курс. Кілька старшокурсників теж було. Благо, моїх давніх знайомих, у яких я з періодичністю врізаюсь у коридорах, тут немає. Тоді б я одразу втекла. Зараз теж планую втекти. Посиджу трохи, а потім піду. Не змовляючись, я на це сподіваюся, мені дісталося місце поряд із Лукасом.

— Ну, привіт, Колючко, — шепоче він мені на вухо.

Мене обдає ароматом випивки. Такий прекрасний вечір в одну мить зіпсований одним хлопцем. А мені справді сьогодні все сподобалося! Ми гуляли містом, дивилися на фонтани, скульптури, місцеві пам'ятки, їли морозиво. Це була найкраща моя екскурсія за останній час. У нашій групі є місцевий хлопець, і він з обожнюванням та великою цікавістю розповідав про своє місто. А ще хвалив ректора. Бо, за його словами, до того, як новий ректор заступив на посаду, на місто було страшно дивитися.

А зараз мені хочеться відсунутись від хлопця, який сидить поруч, і втекти.

— Привіт, — говорю, випиваючи морс.

— Попросити вибачення не хочеш? — продовжує питати Лукас.

— Мені попросити вибачення? — перепитую, подивившись на хлопця.

Лукас сидить дуже близько, нависаючи наді мною. Озираюсь, чи хтось помічає нас. Але, виявляється, що всі зайняті своїми справами.

— Я — попросити вибачення? За те, що ти поцілував мене? — питаю пошепки. — Чи за те, що назвав мене своєю дівчиною? Ти не мав жодного права казати це. Ким ти себе уявив?

— А ти? — різко запитує він, нахиляючись ще ближче до мене, майже торкаючись своїм носом до мого. — За поцілунок ти мені вже відплатила, тож вважаю розмову закритою. А з приводу останнього, ти мені дякую повинна сказати. Я, між іншим, ризикуючи своєю репутацією, зображував знехтуваного тобою. Щоб всі повірили, що ми дійсно зустрічаємося.

Лукас відхиляється, але погляду не відводить. Продовжує дивитись на мене. Я ж не знаходжу, що сказати. Який він нахабний та самовпевнений! Наче я просила його про допомогу!

— Ми танцювати, — каже раптом Лукас незрозуміло кому.

Хапає мене за руку і тягне до центру парочок, які танцюють, притискає до себе, не даючи відхилитися.

— Пропоную угоду, — каже він пошепки мені на вухо. — Допоможемо одне одному.