Глава 2

Через кілька днів я вже забула про цю дрібницю. Про Лукаса і про того старшокурсника. Я знову стала непомітною. І краще вже так, ніж влипати у незрозумілі ситуації та привертати небажану увагу.

Наступна лекція була знову змішаною. Знову стихійники. Я навмисне сіла з дівчинкою з іншої групи. Вона нічого не сказала проти. Але й знайомитись зі мною не поспішала. Я не наполягала. Просто не хочу, щоб Лукас знову зі мною сів.

А ось і він. Хлопець заходить до аудиторії зі своїми друзями. У його компанії я впізнаю навіть кількох хлопців зі своєї групи та нашу старосту. Вона з усіх сил намагається привернути увагу хлопця. Як мені здається. І те, що він не звертає на неї жодної уваги, мені приносить легке задоволення. Не можна бути такою, я знаю. Але чомусь мені здається, що це вона налаштувала моїх сусідок по кімнаті проти мене і з її руки ніхто зі мною не хоче спілкуватися. 

Ось так, знайшла на кого всю провину скинути. Адже я така позитивна, мила та добра. Зараз знудить від себе. Піду ще дядькові на них нажаліюсь.

Відвернувшись від компанії хлопців, стараюся вдатися у суть написаного у конспекті. Але в голові вже є картинки, що б мені сказав дядько на це все, якби я раптом збожеволіла і вирішила все-таки йому щось розповісти. Погано було б усім. Не здивуюся, навіть якби ректор Академії постраждав.

Так заглиблююся у свої фантазії, що не відразу звертаю увагу на тишу в аудиторії. Підіймаю голову, а тут він. Лукас. Стоїть біля моєї парти.

— Привіт, — каже, усміхнувшись мені, і повертається до моєї сусідки. — Сонце, можеш поступитися мені місцем?

Дівчина киває, безглуздо усміхаючись, збирає свої речі та втікає. Лукас сідає на її місце, готується до пари. А я дивлюся вперед, не знаючи, що думати.

— Нічого сказати мені не хочеш? — запитує  у мене Лукас.

— Відвали? — запитую, повернувши голову до нього.

— Фу, як грубо. Леді не годиться так казати, — каже.

Від зустрічного питання, звідки він узяв, що я леді, Лукаса рятує викладач.

Я цілу пару сиджу як на голках. Лукас мовчить. Чим напружує ще сильніше. Після дзвінка я виходжу з аудиторії однією з перших. Та що там виходжу — вилітаю. У коридорі намагаюся нічим не показати свого роздратування ситуацією, що складається навколо мене. Навіть коли мене в плече штовхають, сумка падає і всі мої підручники опиняються на підлозі, я слова не кажу. Лише дивлюся услід Міарі. Дівчина озирається, хмикає і йде. Веде свою свиту до їдальні. У мене зник апетит. Якщо батько побачить мене зараз — точно щось запідозрить. Коли це мені солоденького не хотілося? Я вже через постійні стреси та нерви скинула кілограмів три. Сильних змін моєму зовнішньому вигляду це не принесло, але душевному — дуже.

— Чому промовчала? — питає Лукас, присівши біля мене і подавши мені один із конспектів.

— Не твоя справа, — відповідаю і відразу питаю: — Задоволений?

Хлопець здивований.

— Чим саме? — перепитує він. — Тим, як вони поводяться — не дуже. Чи задоволений я життям? Дуже навіть.

І знову сліпуча усмішка. Я стаю ще похмурішою.

— Тим, що все це через тебе, — забираю з його рук конспект, кидаю у сумку. — Не наближайся до мене.

Намагаюся піти від нього. Але хлопець не відступає.

— Я б посперечався. Це тому, що ти дозволяєш їм так із собою чинити. Дай їм відсіч, тоді вони зрозуміють, що тебе краще не чіпати.

— Я не відповідатиму образою на образи, — кажу. — Чому ти йдеш за мною?

Зупинившись, дивлюся на хлопця, який йде хвостиком за мною.

— І взагалі, яка тобі справа до того, що відбувається у нашій групі?

— Те, що відбувається у групі, мене абсолютно не хвилює. Просто мені не подобається, як вони поводяться з тобою. Якщо хочеш, можеш вважати мене борцем за справедливість. — Усмішка хлопця стає ще ширшою. — А ще я Міхаелю обіцяв наглянути за тобою.

Я, здається, зблідла. Я мала рацію. Він мене впізнав! Озирнулась, чи чув його ще хтось. Але поряд нікого не було. Схопивши хлопця за руку, тягну його в темну нішу.

— Починай, — наказую йому.

— Ось так одразу? А як же залицяння, квіти, подарунки? Я не можу так одразу, — жартує він.

— Починай говорити. Коли Міхаель із тобою говорив, що саме він сказав? Чи то батько попросив? Мій? Його? Чи дядько?

Лукас відводить погляд, ніби спійманий на місці злочину. Я примружуюся. Ну, звісно!

— Дядько, — роблю висновок.

— Та заспокойся ти, — говорить Лукас, глянувши на мене. — Не сперечаюся, він причетний до мого переведення. Але чому мене саме в цю Академію закинули, він не сказав. Я трохи накосячив у минулій Академії. І переведення сюди — це як альтернатива бути відрахованим. А між двох зол вибирають менше. Та і якби я знав, що у вас стільки гарненьких дівчат, сам би перевівся.

— А Міхаель? — пропускаючи вульгарності повз вуха, питаю у нього.

Про славу цього хлопця у королівстві ходять легенди. Він, як і принц, старший за мене на п'ять років. Але те, що він зараз навчається на першому курсі, нікого не збентежило. Здобути освіту можна і в тридцять, головне — бажання та гроші на навчання.