— Ти що, геть дурна і криворука? Ну куди? Куди ти кладеш ті гарбузи! Як гомункул якийсь, зовсім без відчуття смаку, — промимрила тітка Тільді. Точніше її світлина. І то було не так продумано і мило, як в «Гаррі Поттері» — моя тітонька нещодавно сконала і душа її, якій тинятися по світу десь з тисячу років, бо навіть в пекло вона з першого разу не потрапила, час від часу вселялася у свій знімок, який стояв над каміном. Звідти вона бісила мене такими от зауваженнями. Кожен день. Я навіть затужити за нею як слід не вспіваю, а на Самайн вона гарантовано припреться знов. Яка радість, хай їй грець. — Пам’ятаєш, я все обіцяла, що буду дивитись на тебе з того світу й мені буде соромно? Так от: МЕНІ СОРОМНО. І не закочуй очі, я все бачу! — додала вона, хоч я розвернулася до неї спиною, розкладаючи на полицях книжкової шафи маленькі гарбузятка, що вміщалися на долоні.
Незабаром заспокоїться. Просто їй нудно. Розраховувала, що дядько Ангус її дочекається й вони відтепер довіку будуть разом (а в нього той вік був значно коротший, бо він звичайний смертний), а він витерпів тільки якихось два століття й потім знайшов собі іншу. Я, до речі, бачила її — така вихована жіночка, торгувала зіллями в Дубліні.
Тож тепер тітонька Тільді, без пекла і без дядька Ангуса, зривала на всіх свою злість. А тої злості в неї було йой як багато, сама тітонька була сухенькою, як тоненька гілочка на старому дереві, бабцею, а гнів її, який вона забрала з собою, ледь вмістився в труну. Краще б сукенки які забажала чи солодощі, так ні… Дивна вона була. Аж занадто.
— Та все файно виходить, — видавила я з себе посмішку. І раптом відчула легенький вітерець. Не протяг, що міг цьомнути мене у щоку з відкритого вікна, така миттєва, небезпечна прохолода трапляється, лише коли позаду хтось з’явився. Хтось, кого там бути не мало. Кого не запросили. І хто пахне лавандою та удом. Той вітерець торкнувся кінчика мого носа цими пахощами і я одразу здогадалася, хто приперся. Знову. Ну якого біса?!
— І мені подобається. Так освіжає той пильний мотлох.
Я крутнулася рвучко. Так і є — Калеб Коркоран вже вмостив дупу в моє крісло.
Тітка Тільді, побачивши його, лише пирхнула — хоча мені здалося, що вона ще процідила «от дурепа», — і зникла. Мабуть, побігла доносити на мене мамі чи іншим родичам. Ото я «розважуся», коли вони всі зберуться. Я і так ледь не втрачаю свідомість лише от думок про посиденьки з родиною.
А той мерзотник, ніби не помічаючи цього, ніби взагалі перебуваючи на своєму законному місці, як-от лампа біля нього чи книга на столику поруч, — всміхався, демонструючи мені свої гострезні ікла. Так, звісно, я ж не знаю, що він їх має, ага.
— Чого припхався?
Він дограється, от чесно. Зараз гарантовано отримає гарбузом по голові, а в майбутньому я таки знайду закляття, яке пошматує його одразу, як він наблизиться до мого будиночка ближче, ніж на двадцять сім кроків.
Комусь — хто, на його щастя, не знайомий з Калебом Коркораном, — може здатися, я аж занадто сувора й жорстка, та ви ще не знаєте, який він гад. Хай вам не затьмарює розум його чарівна посмішка чи бездонні сіро-блакитні очі, і той темний чубчик, що стирчить в нього над чолом, або природній вампірський шарм. Я втрапила у цю пастку багато років тому. І не я одна.
— Та як завжди… Треба прокльончик один зняти, кицю, — промуркотів він. Ніби не навідувався до мене за останні роки десь разів триста. Я колись вела підрахунок, та загубила той щоденник, а в ньому такий легкий рецепт зілля для блискавичного прибирання записаний був. Усього шість компонентів, а два з них вивітрилися з моєї голови, і все, прощавай. Відтоді я перейшла на сучасні технології. Та навіть їм не під силу відігнати від мене Калеба. А що вже казати про магію.
— Ти, якщо чесно, задовбав.
Ті прокльони до нього липли, як і дівки, — мов на свіжу смолу. Намертво. Він збирав їх усюди. Та якщо дівок позбувався сам, то з прокльонами біг жалітися до мене, який, бачте, несправедливий до нього цей світ.
Він лише ширше розтягнув вуста, нагадуючи того улесливого пана з реклами прального порошку, у своєму смокінгу схожого на пінгвіна. На Калебі ж була шкірянка й джинси. Звісно, на мантію Дракули вже ніхто з кралечок не клюне, ті часи давно минули.
— Що на цей раз? — здалася я.
Не тому, що серце йокнуло. Була інша причина.
— Ну, я трошки вмираю. Зо-о-о-о-овсім трішечки, — він склав разом великий та вказівний пальці й продемонстрував мені, ніби це якось залагоджувало усю нашу невтішну ситуацію.
Та не дуже я й перелякалася за нього.
— Знову? Кого ж ти так розізлив?
Бо, розумієте, він вампір. Він вже помирав, коли його навернули, і тепер повторно його вбити не так вже й просто. Проте, можливо.
— Та цю, — він клацнув пальцями, — Медичі. Прабабка її мені подобалась більше — труїла мене час від часу, я блював слимаками тиждень, і все, знов як новенький. А ця виявилася винахідлива і більш підступна.
— Чи то в тебе просто повний хаос з жінками.
— Так, можливо, — погодився Калеб. — Та і цього скоро не лишиться — все дубіє. Все, Мелісо. Буквально.
Та хіба я не зрозуміла з першого разу, що то за прокльон такий він підчепив?! Краще б вже хламідій. Хоча чого з ним тільки не траплялося. Одна геть ревнива баба, здається, з Конотопа, що через океан, в далекій Україні, напоїла його чимось і в нього відсохла цюцюрка. Теж буквально. Інша, якась кубинка, закляла його, щоб він вкривався лускою, коли зраджує їй. Думаєте, це його зупинило? Та цей бовдур не протримався і дня!
Я ж була більш винахідлива. Власне, з мене все й почалося… Я вкрала його вдачу, тому ці прокльони чіплялися на нього, як реп’яхи на перевертня. Та не засуджуйте мене, поки не дізнаєтесь, з чого все почалось.
Ми познайомились дуже давно, не за часів динозаврів, та все ж то було століття, коли люди ставилися до любові й обіцянок, а ще честі, з повагою. Лише люди. В нашому світі мало що змінилося відтоді.
#8370 в Любовні романи
#1889 в Любовне фентезі
#2026 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 09.02.2023